Сьогодення ставить нові вимоги до кожної сфери діяльності та й до самої людини також.

І, звичайно, медицина не стоїть осторонь. Якщо не сказати більше. До неї вимоги чи не найвищі, бо йдеться про найдорогоцінніше – здоров'я та життя людини.

Педіатрія, як галузь медицини, яка займається найвразливішим періодом життя – дитинством, повинна відповідати усім сучасним очікуванням. Саме у цей відрізок часу формується організм і набувається досвід функціонування, який визначить майбутнє життя.

 

Ще не так давно до медицини висувалися прості й чіткі вимоги – ефективно боротися із захворюваннями та рятувати життя. І в цьому медики досягли значних успіхів: вакцинація дозволила подолати спалахи інфекційних захворювань, антибіотики успішно лікують найтяжчі стани, іноваційна хірургія рятує при найскладніших ураженнях та багато іншого. Щоб перерахувати усі досягнення, не вистачить не те що однієї статті, для цього потрібна ціла книга.

Та чи достатньо сьогодні тільки боротьби з хворобами?

ВООЗ ще у 1946 р. дала визначення здоров’я – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність захворювань та фізичних дефектів [1].

Але традиційно фокус спеціалістів медичної галузі спрямовано на захворювання. Критерій благополуччя здебільшого простий – відсутність останніх.

Якщо після огляду лікар не діагностує патологічні симптоми, він найчастіше не бачить сфери застосування своїх спеціалізованих знань і навичок. Оцінка рівня розвитку стосується здебільшого моторної сфери, а поведінкова, когнітивна, емоційна оцінюються поверхнево, початкові ж прояви порушень залишаються поза увагою.

Профілактичні заходи обмежуються загальноприйнятими: вакцинація, загартування; та й ті часто з необгрунтованими обмеженнями.

Чому так відбувається? Бо навчання у медичному ВУЗі та післядипломній освіті орієнтоване в основному на захворювання.

Та чи достатньо цього педіатру – спеціалісту, який традиційно супроводжує дитину з народження до повноліття?

Адже дитинство – це період інтенсивного зростання і розвитку структур і функцій організму з метою широкої реалізації та соціальної інтеграції. Незліченні дослідження показали, що поведінковий, когнітивний і фізичний розвиток дітей може сильно варіювати у залежності від їхнього раннього досвіду. А на його здобуття впливає багато факторів: будь-то хронічне захворювання чи хронічний стрес, отриманий у дитячому колективі, непорозуміння у сім'ї чи недостатньо повноцінне харчування. У кінцевому результаті переплетіння усього цього розмаїття стимулів середовища формує здоров’я у тому найширшому понятті, яке визначилo ВООЗ. Наприклад, діти, які зазнали насильства, мають підвищений ризик серцево-судинних захворювань і ускладнень респіраторної патології у дорослому віці [2]. Такі результати показують, що походження проблем зі здоров'ям у дорослому житті починаються з дитинства. Сучасні дані молекулярної біології, епігенетики та нейронауки ілюструють і пояснюють, як негативні психічні фактори у ранньому віці можуть послабити розвиток архітектури мозку та змінити систему стрес-відповіді дитини [3].

Є дослідження, у якому показана зміна функціонування префронтальної ділянки кори у дітей із сімей з різним соціально-економічним статусом, де оцінювався єдиний фактор – багатство словникового запасу батьків [4].

Ессекс та його колеги [5] продемонстрували, як негативні фактори, які мали вплив у ранньому віці, а саме стрес та наявність депресії у батьків, відіграють роль у епігенетичних процесах, що визначають експресію генів.

Наведені результати переконують, що управління тільки факторами, що впливають на фізичний стан, недостатньо. А важливість умов, які формують психічні реакції, виходять чи не на перший план. Бо у випадку, коли оточуючий контекст є неадекватним, діти не реалізують повною мірою свій потенціал у пізнавальному, соціальному та поведінковому розвитку. І, навпаки, малюки, батьки яких створюють стимулююче середовище й у повній мірі реагують на дитячі вербальні та невербальні сигнали, використовують більш різноманітні способи до пізнання світу та навчання. Ці навики з віком ускладнюються, покращують адаптацію й функціонування спочатку дитини й підлітка, потім дорослої людини у різних життєвих ситуаціях. Набуття даного досвіду – це і є психічний розвиток, який відбувається щохвилини, незалежно від того, впливаємо ми свідомо на цей процес, чи ні.

Це вже не медицина, скажете Ви, а психологія?

Та на основі наведених прикладів та вимог сьогодення функції педіатрії повинні бути розширені, а холістичний підхід, у якому дитина не розділяється на органи та системи і сприймається у сімейному та соціальному контексті, повинен стати тим фундаментом, на основі якого будуть реалізовуватися комплексні програми спостереження для забезпечення здоров’я у широкому його розумінні. При цьому важлива інтеграція медичних питань із питанями психології.

Чи можна цю функцію покласти лише на педіатра?

Із тим об’ємом накопичених знань у кожній галузі й необхідним глибинним розумінням взаємозвязків факторів, що чинять вплив на дитину як соціальний об’єкт, зробити це дуже складно. Щоб забезпечити повноцінне здорове зростання й розвиток, потрібен широкий функціонал, який може забезпечити тільки педіатрія оновлена – педіатрія розвитку.

Вона передбачає комплексний підхід на основі комбінованих програм, що включають заходи медичного та психологічного супроводу не тільки дитини, а всієї сім’ї для покращення батьківських навиків у сфері психо-соціальної стимуляції.

Головним функціональним спеціалістом педіатрії розвитку стає не просто педіатр, а міждисциплінарна команда. Команда, у якій кожен учасник має широкі знання з росту і розвитку дитини, залишаючись експертом у своїй сфері, готовий слухати й чути колег та батьків, де останні стають обов’язковими повноцінними її членами.

Хто повинен входити у склад міждисциплінарної команди? Педіатр, психолог, фізичний терапевт. Це дозволить сформувати холістичне сприйняття дитини та її сім’ї, уникнути зайвих призначень, надавати батькам єдині, несуперечливі рекомендації, діагностувати ранні прояви порушень.

Звичайно, забезпечити такий комплексний супровід кожної дитини неможливо на сучасному етапі. Та останнім часом у розвинених країнах спостерігається величезний інтерес до програм комплексного супроводу на національному рівні. Ключовим завданням перед педіатрією розвитку постає розробка консенсусного методу для виявлення дітей, які потребують даного втручання, заохочення досліджень високої якості, формування напрямку реформування охорони здоров'я та заходів із забезпечення професійного удосконалення спеціалістів на державному рівні [6].

Тому принципи педіатрії розвитку повинні бути покладені в основу розробки комплексних педіатричних програм та братися до уваги при написанні національних протоколів та навчальних програм для лікарів.

 

Повний перелік літератури знаходиться у редакції.