LUDZIE CZY BOGOWIE? (частина 2)

 

Ми продовжуємо публікувати цитати з 2-го видання польської книжки «LUDZIE CZY BOGOWIE», що містить 27 розмов з найвідомішими польськими лікарями (Dariusz Kortko, Krystyna Bochenek, видавництво AGORA SA, початок матеріалу див. у №9 (66).

 

 

Шпиталь не є добрим місцем для дітей

с. 310. Др. Tomasz Dangel (Томаш Данґел), анестезіолог. Народився у 1954 р., засновник Варшавського хоспісу для дітей. Харцер (пластун). Нагороджений Офіцерським Хрестом Відродження Польщі.

 

– Як помирає дитина?

– Звичайно, як кожен.

 

– Не боїться, не плаче?

– Ні, хиба що агонію супроводжує задуха, тоді кожен, навіть дорослий, впадає в паніку. Діти, особливо тяжко хворі, які більшість свого життя проводять у шпиталях, думають про смерть дуже практично. Питають, наприклад, чи на небі знову матимуть дві ніжки, бо тепер лікарі мусили одну ампутувати, або чи відросте у них волосся, бо по хеміотерапії випали. Кого там зустрінуть. Це дуже практичні питання.

 

– Не турбуються, що мама сумна?

– Турбуються. Просять маму, щоб не плакала, а нас, аби ми опікувалися батьками, як їх вже не буде.

У 1991 році поїхав на курс паліативної опіки, який проводили Jacek Łuczak (Яцек Лучак) з Познані та Robert Twycross (Роберт Твикрос) з Оксфорду, світовий знавець у цій царині. Вперше зустрів там лікарів, які мали інший підхід до невиліковно хворих людей, і почав інакше дивитися на те, що до того ми робили у лікарні.

У 1994 році одержав пропозицію щодо роботи в Instytucie Matki i Dziecka (Інституті Матері та Дитини). Зустрів там прекрасного лікаря професора Zdzislaw Rondio (Здзіслава Рондіо), піонера дитячої анестезіології в Польщі. Дозволив мені організувати хоспіс. Спочатку то був маленький заклад: три сестри, соціальний працівник, два лікарі. Ми їздили до пацієнтів трамваями й автобусами, а по ночах моїм власним автомобілем. Під опікою мали до десяти дітей, тепер маємо близько тридцяти.

 

– Скільки дітей помирає в Польщі?

– Майже чотири тисячі щороку, більшість у шпиталях. У домашніх хоспісах минулого року лікувалося близько дев’ятисот дітей.

 

– Так має бути?

– Це виникає з загального переконання, що у чим тяжчому стані є пацієнт, тим швидше його слід довезти до лікарні. Зрештою, до останнього часу не було альтернативи; як створили домашні хоспіси, то батьки можуть обирати між інтенсивним лікуванням у лікарні чи перебуванням дитини вдома, де йому забезпечать загальний догляд і дозволять гідно померти.

 

– У шпиталі то неможливо?

– У деяких відділах дітям дозволяють помирати спокійно, але зазвичай у польських лікарнях рутиною є постійне нав’язливе лікування. Ті самі заходи застосовують і до пацієнтів, які мають шанс повернутися до здоров’я, і до тих, які такого шансу не мають. Проблема в тому, аби лікар міг то відрізнити й поводитися людиною, яка на перше місце ставить добро пацієнта. На жаль, часто він є техніком, що має в голові єдину закодовану схему дій: реанімація, респіратор, крапельниця.

 

– Може й волів би поводитися лікарем, а не техніком, але які критерії слід застосувати?

– Міг би визначити, чи хвороба є невиліковною, чи не наражає пацієнта на страждання і не порушує його гідності. Інакше затягує пацієнта в пастку. Як миша – бачить сир, входить, клітка замикається. Пацієнт залишається в ній ув’язненим, не може померти. Підключеного до штучного дихання пацієнта вже ніхто не наважається відключити. Я сам не без гріха, часто робив відповідно до тієї схеми. Ліпше знати, щоби батьки хворих дітей або дорослі пацієнти вчасно прийняли рішення, хочуть чи ні, аби в разі безпосередньої загрози життю їх реанімували та підключали до штучного дихання.

– Чи життя людини не є найвищою цінністю?

– Життя є добром основним, але не абсолютним! Власне, для того і належить окреслити межі обов’язку підтримування людського життя. Їх переступання, що означає застосування нав’язливої терапії, має бути визнаним помилкою в лікарському мистецтві. Лікарський патерналізм має уступити вищим вартостям, якими є автономія та гідність пацієнта. Обов’язком лікаря є надання паліативного догляду, а не штучне продовження життя.

– А батьки можуть приготуватися до смерті дитини?

– Того не знаю. Із заповнених анкет можна зробити висновки, що половина відчувається готовою, а половина ні. Якщо питають після того: чому це сталося з нашою дитиною, відповідаю, що не знаю, але вірю, що Бог не є садистом, а хвороба не є карою.

– Але ви, попри все, готуєте батьків до того, що можуть втратити дитину?

– Не уникаємо розмов на тему смерті та жалоби. Завжди розпочинаємо її, якщо батьки до них дозріли. Щодня відвідуємо їх вдома, знаходимося з ними. Показуємо їм, що розуміємо хворобу дитини й те, що вона помре, але концентруємося на житті, адже тепер дитина живе, має свої потреби і належить зробити все, аби забезпечити їй найбільший комфорт, без погляду на те, чи проживе дитина день, місяць чи п’ять років.

– Пан вважає, що батьки повинні забирати дітей з лікарні?

– Так, бо шпиталь не є добрим місцем для дитини. Є створеним лікарями, і то вони там добре себе почувають. Думаю, самі діти керували б ним цілком інакше. Кожен сам собі повинен відповісти на запитання, де хотів би помирати. Місцем, де дитина почуває себе безпечно, є дім. Часом нам видається, що той дім, де дитина має померти, то якісь нетрі, а у шпиталю так файно, бо якийсь фонд намалював на стіні Качку Дональда, є телевізор та комп’ютер, а сестри ходять у ладних рожевих халатиках. А дитина воліє ті грьобані нетрі.

– Проте завжди є надія.

– На те, що не помремо? Знаю, люди хочуть бути молодими, гарними, здоровими, прагнуть користуватися життям, випираючи смерть з власної свідомості. Деякі батьки наших пацієнтів просять не зупиняти наші автомобілі біля їхнього будинку. Авто з хоспісу під їхньою кам'яницею! Жах і нещастя...»