Шановні колеги! Надаємо Вашій увазі матеріал, присвячений хірургічному лікуванню ендометріом та впливу даного оперативного втручання на поліпшення репродуктивних наслідків. У даній статті буде розглянуто сучасні дані стосовно ведення ендометріом у контексті лікування неплідності Матка – це порожнистий орган, який представлений трьома шарами. Внутрішній, що вистилає її порожнину – це ендометрій або слизова оболонка, середній, найтовстіший – міометрій або м’язовий шар, і зовнішній – очеревина, що огортає матку, або серозна оболонка. Ендометрій, у свою чергу, поділяється на 2 шари: функціональний, що відторгається під час менструальної кровотечі і базальний (паростковий), який дає початок новому зростанню функціонального шару [42]. За даними G. Meresman et al., у структурі гінекологічних захворювань ендометріоз посідає третє місце після запальних процесів і міоми матки, уражаючи від 10 до 59% жінок репродуктивного віку (21–40 років). Чимало авторів характеризують цю патологію як одну з найскладніших. Ендометріоз призводить до функціональних і структурних змін у репродуктивній системі, суттєво погіршує фізичне здоров’я, працездатність, часто впливає на психоемоційний стан жінок, значно знижуючи якість життя [43]. Тривалий і прогресуючий розвиток, тяжкість клінічних проявів, стійке порушення репродуктивної функції, довгочасна втрата працездатності свідчать як про медичне, так і про соціальне значення цього захворювання [44].

Вступ Вроджена дисфункція кори наднирників (ВДКН) (адреногенітальний синдром, вроджена гіперплазія кори наднирників) – група гетерогенних спадкових захворювань, в основі яких лежить первинне порушення стероїдогенезу в кірковій речовині наднирникових залоз, що призводить до різноманітних метаболічних розладів і, найчастіше, виявляється клінічними проявами зміни темпів і характеру статевого дозрівання та порушенням росту. Вроджена дисфункція кори наднирників – найчастіша патологія наднирників у дитячому віці. Розповсюдженість класичної недостатності 21-гідроксилази, що зустрічається дуже часто, за даними світового неонатального скринінгу, складає 1 випадок на 10 000–18 000 живонароджених.  Інші форми ВДНК зустрічаються значно рідше. Патологія спостерігається однаково часто у хлопчиків і дівчаток.

Шановні колеги! Вашій увазі надаємо останні світові поради науковців стосовно вродженої цитомегаловірусної інфекції. У цьому матеріалі буде розглянуто проблеми, пов’язані зі скринінгом, діагностикою та лікуванням ЦМВ під час вагітності, з використанням найкращих наявних доказів та висвітленням останніх наукових досягнень Інфікування цитомегаловірусом (ЦМВ), який належить до сімейства вірусів герпесу людини, є найпоширенішою причиною конгенітальної вірусної інфекції, що зустрічається серед 0,2–2,2% всіх живонароджених [1–3]. Вона є причиною значної захворюваності, особливо у симптоматичних в неонатальному періоді немовлят. Інфікування ЦМВ є провідною негенетичною причиною сенсоневральної приглухуватості (СНП) і головною причиною неврологічної інвалідності. У близько 10–15% новонароджених з конгенітальною ЦМВ інфекцією симптоми захворювання проявляються при народженні, в аналогічного відсотка малюків проблеми розвинуться пізніше, у дитинстві [4]. Серед інфекцій з групи TORCH вона є найпоширенішою та посідає одне з провідних місць у структурі перинатальної смертності. Європейським регіональним бюро ВООЗ (ЦМВІ) віднесена до групи хвороб, які визначають майбутнє інфекційної патології. За даними серологічних досліджень, проведених у різних країнах Європи та Америки, маркери ЦМВ виявляють у 40–60% дітей у віці до 5 років. Наявні дані дозволяють зробити висновок, що в Україні цю інфекцію фіксують не менш часто, ніж в інших регіонах, що дозволяє вважати її важливою медико-соціальною проблемою [45].

Нужно помнить, что гастроинтестинальная система всегда начинается с губ, а заканчивается анусом. Поэтому, кода врач исследует плод, то должен смотреть на все отделы.

Незважаючи на останні досягнення у дитячій хірургії, гастрошизис (ГШ) залишається однією з найтяжчих вад розвитку, яка потребує проведення оперативного лікування дитини одразу після народження та пов’язана зі значним рівнем летальності (рис. 1). Ця вада розвитку потребує мультидисциплінарного підходу у лікуванні, а особливості пренатальної діагностики, антенатального та постнатального лікування вивчені недостатньо. При типовому ГШ має місце наскрізний дефект передньої черевної стінки, розміщений праворуч від пуповини. Через зазначений дефект в оплодневу рідину виходять органи черевної порожнини (тонка та товста кишка, шлунок тощо), які можуть бути незміненими або можуть мати різний ступінь запального процесу – помірний або виражений (рис. 2–4). Патологічні зміни евентрованих органів при ГШ є предметом сучасних світових досліджень, оскільки останні призводять до ускладнень перебігу післяопераційного періоду, зростання летальності та впливають на тактику оперативного лікування цих пацієнтів.  За даними відділу хірургічної корекції природжених вад розвитку дітей ДУ «ІПАГ НАМНУ», у пацієнтів з вираженими змінами евентрованих органів встановлено достовірне збільшення: терміну появи активної перистальтики, відходження самостійного стільця, досягнення повного ентерального харчування, частоти розвитку респіраторного дистрес-синдрому, сепсису, серцево-судинної та поліорганної недостатності, тривалості перебування у стаціонарі, частоти ускладнень та летальності. Крім того, після дослідження впливу змін евентрованих органів на розвиток вісцеро-абдомінальної диспропорції (ВАД) встановлено, що при виражених патологічних змінах евентрованих органів достовірно частіше спостерігається виражена ВАД.  

До вашої уваги – ще один матеріал від авторів науково-популярного порталу «Моя наука» у нашій новій рубриці «Дивовижний світ науки». Портал створений для того, щоб з'являлося більше зрозумілих та якісних текстів українською мовою про наукові досягнення та відкриття, про українських дослідників. Тому й автори цієї рубрики – українські науковці у галузі біології та медицини. Олексій Болдирєв, науковий редактор порталу «Моя наука» my.science.ua Всім життям будь-якого організму керують гени. Причому починають своє керування вони дуже рано, коли організм складається з однієї або декількох клітин. Побудова більшості наших органів вимагає злагодженої роботи сотень, а то й тисяч генів. Проте є настільки важливі гени, що їхнє вимкнення призводить до зупинки всього розвитку ембріону. Про деякі з таких генів ми й поговоримо. Якщо дивитися на місце людини в еволюції всього живого, то нам належить лише менше мільйонної частини всього біорізноманіття. Коли ж взятися перелічувати всіх наших найближчих родичів, то нас з ними все одно не так багато. Людина з погляду систематики – примат, представник одного з рядів ссавців. А ссавці – клас підтипу хребетних тварин. Зоологи протиставляють декілька десятків тисяч хребетних (риб, амфібій, рептилій, птахів та ссавців) більше ніж мільйону всіх інших тварин – безхребетних. Ключова відмінність чується вже в самій назві: наявність чи відсутність хребта, ланцюжка спинних кісток. Звідки ж взялася ця унікальна структура, якої нема в більшості тварин? На ранніх етапах ембріонального розвитку всіх хребетних хребта теж немає. Зате є штука, яку важко розгледіти в дорослому організмі – хорда. Якщо хребет складається з багатьох окремих кістково-хрящових хребців, то хорда є відносно одноманітною товстою струною сполучної тканини, що тягнеться зі спинного боку тіла зародка. Цей орган споріднює всіх хребетних тварин з двома невеликими групами мешканців моря: головохордовими та покривниками. Покривники – це примітивні тварини, які здебільшого ведуть нерухомий спосіб життя та схожі на невеликі діжечки з отворами, що фільтрують воду, відшукуючи в ній поживні речовини та їстівну планктонну дрібноту. При всій своїй несхожості, за даними молекулярно-генетичного аналізу покривники є найближчими родичами хребетних. Спільну хордову долю виказує їхня рухома личинка, яка володіє хордою, нервовою трубкою, органи чуття. А ось представника головохордових багато з читачів, напевне, пам'ятають ще зі школи. Це ланцетник, морська тварина, схожа на маленьку рибку. Два десятки видів цих хордових зустрічаються у теплих і помірних регіонах Світового океану. Один з видів можна побачити й у нашому Чорному морі. Вчені давно обрали ланцетника за модельний організм для досліджень походження всіх хребетних. Адже він найбільше схожий на нашого викопного предка, що жив більше 500 мільйонів років тому.Організм ланцетника побудований дуже просто, хоча в нього є більшість систем органів, подібних до наших. Замкнена кровоносна система з потовщеною судиною замість серця на черевному боці, дихальні зябра, які омиваються кров'ю для газообміну, подібні до нирок видільні органи метанефридії, нервова трубка на спині, а під нею осьовий скелет – хорда. Хорда ланцетника є суцільним осьовим скелетом, у якому можна побачити окремі епітеліально-м'язові пластинки. При скороченні м'язів хорда стає більш пружною. Уже можна побачити спільну долю хорди й нервової трубки: вони разом оточені сполучноклітинною оболонкою. Коли видатний французький зоолог Жорж Кюв'є вперше виділив тип хребетних на початку XIX століття, то ланцетника він туди не включив, а залишив серед типу молюсків, до яких його ще раніше відніс німецький натураліст Петер Паллас. Біологи ще півстоліття сперечались про долю нещасної тваринки, поки професор Київського й Одеського університетів Олександр Ковалевський не дослідив детально анатомію ланцетника та не довів його надзвичайну подібність та еволюційну спорідненість з хребетними. З молюсків до хордових перетягнув він і покривників, акуратно вивчивши їх ембріологію та будову личинки. Ковалевському також належить низка відкриттів у галузі ембріології; зокрема він виявив, що всі без винятку багатоклітинні тварини проходять стадію гаструли в своєму ембріогенезі. З досліджень Ковалевського та інших учених стало ясно, що безчерепні й головохордові мають з хребетними спільний план будови. Окрім хорди й зябрових щілин, які теж наявні у хребетних в ембріогенезі, спільним є розташування осьових систем органів. Якщо перерізати видовжене тіло ланцетника, риби, ящірки або людини десь посередині впоперек, то на зрізі ми побачимо таку картину. Найвищою, тобто найближчою до спинної поверхні буде спинний мозок або нервова трубка. Далі лежить хребет або хорда, нижче неї розташований шлунково-кишковий тракт. І нижче травного каналу ми побачимо велику судину або серце з аортою. Саме в такому вертикальному порядку утворюються ці важливі системи органів під час ембріонального розвитку хребетних. Цікаво, що якщо перерізати точно таким же чином тіло жука, слимака чи дощового черв'яка, то картина буде зворотна: нервова система у вигляді черевного нервового ланцюжка, як видно з назви, лежить унизу, біля черевної поверхні тіла. Вище знаходиться кишка, а біля самої спини знаходиться велика судина – серце безхребетного. А що як хребетні – то ті самі безхребетні, які стали повзати черевом догори? Смішна думка, на перший погляд. Проте саме таку ідею висловив старший товариш та одвічний суперник Жоржа Кюв'є – французький натураліст Етьєн Жоффруа Сент-Ілер на початку того ж XIX сторіччя. Тоді Кюв'є розділив усіх тварин на 4 типи: хребетні, молюски, членистоногі та черви. Мало того, він ще й постулював, що кожний тип має свій особливий план будови, а тому тварини різних типів не споріднені між собою, чим фактично заперечив їх еволюцію та походження від спільних предків. Водночас ідея еволюції дуже імпонувала Жоффруа, тому він якраз шукав механізмів, як від одного плану будови перейти до іншого. Якщо для червів, членистоногих та молюсків спільні риси вдавалося знайти, то хребетні відрізнялися занадто сильно. Але Жоффруа-таки звернув увагу на розташування нервової та кровоносної системи й вирішив побудувати на цьому хиткому грунті перехід між типами. Кюв'є майстерно висміяв свого колегу під час серії дебатів у Французькій Академії наук, пирскали від цієї «гіпотези інверсії» зоологи, ембріологи та еволюційні біологи наступні півтора століття: це ж треба таке вигадати, ніби еволюція йде такими простими шляхами, взяв – і став повзати на спині! Однак успіхи молекулярної біології за останні 40 років почали змінювати баланс на користь Жоффруа. Як ми казали на початку, розвиток того чи іншого органу залежить від ансамблів генів, серед яких завжди є найважливіші. Так для появи нервового ланцюжка у дрозофіли потрібна активація роботи генів vnd, indіMsh, які починають працювати в клітинах черевної зони ембріона цієї улюбленої мухи генетиків. Тоді як у зародку миші їхні гомологи Nk2, Gsh1,2 і Msx1,3 роблять те ж саме, але в клітинах, які лежать ближче до спини. Ген netrin майже однаковий у комах і ссавців, і однаково визначає середину осі нервової системи, лише працює на черевній стороні у перших і на спинній у других. Та ж історія з генами, які запускають формування серця. Ген tinman/csk у дрозофіли починає працювати під дорзальною поверхнею ембріона, де невдовзі почне розвиватися серце, а активація його гомологу Nkx2-5 у миші передує початку формування серця на черевному боці1. Отже молекулярна біологія підтримує старого Жоффруа та цілком припускає можливість еволюційної інверсії. Хоча противники цієї гіпотези теж не здаються: щоб було, що перевертати, останній спільний предок хордових та комах повинен був мати й серце, і осьову нервову систему. Але за нашими сьогоденними уявленнями, це була значно більш примітивна тварина, без таких прогресивних органів. Чи могла вона мати гени, що потрібні для роботи серця або мозку, якщо самі органи в неї не формувалися? Виявляється, така ситуація не виключена, сьогодні відомо багато прикладів таких преадаптацій, «еволюційних передбачень». Ген з'являється, виконує певну функцію, але в певних умовах змінює свою «професію» та стає вкрай важливим для чогось іншого. Саме так працював таємничий ген Т, ще відомий під назвою Brachyury, диригент формування хорди в ембріогенезі хребетних. Невідомо, як довго б ми мучились загадкою ембріонального формування хорди, якби не одна жінка. Киянка Надія Добровольська, яку буремна доля закинула аж у Париж, відкрила ген Т у кінці 1920-х років, коли ніхто в світі ще достеменно не уявляв, що таке гени. Слід сказати, що навряд чи пані Надія, навчаючись у Фундуклеївській гімназії біля сучасної станції метро «Театральна», думала про досліди з ембріонами мишей, генетику й радіобіологію. У 1899 році вона поїхала до Петербургу за іншим: вона бажала стати лікаркою. Справа в тому, що жінки в Російській імперії не могли навчатися в університетах. Але в кінці XIX століття з'явився перший щасливий виняток, Жіночий медичний інститут. У ньому й вивчилася на хірурга Надія Добровольська. Вона стала першокласною спеціалісткою: оперувала, викладала хірургію, проводила наукові дослідження і навіть описала (незалежно від німецьких медиків) хірургічний симптом, названий на її честь2. Вже під час Першої світової війни Добровольська стала першою жінкою, яка очолила кафедру хірургії.  А далі – падіння Російської імперії, громадянська війна. Надія Добровольська за сумним збігом опинилася в лавах Добровольчої же «білої» армії. Разом з розгромленими військами вона евакуювалася з Криму до Єгипту, де деякий час оперувала у таборі біженців прямо посеред пустелі. В якийсь момент доля посміхнулась їй, вдалося дістатися Франції, оселитися в Парижі разом з чоловіком, письменником Завадським. Але у Франції діяв суворий закон: іноземні лікарі не мали права вести медичну практику, поки не отримають місцевий диплом. Надії Добровольській-Завадській було вже 43, вчитися 5 років в університеті не було ані часу, ані грошей. На щастя, вона довідалась, що Інститут Радію славетного подружжя Кюрі відкриває лабораторію з вивчення дії радіаційного випромінення на живі організми. Туди вона й пішла лаборанткою, круто змінивши тематику своєї наукової роботи3. Професор Клод Рего, який очолював лабораторію радіобіології, поставив Надії Олексіївні ризиковану на той час задачу: опроміненням викликати мутації у мишей та описати функцію порушених генів. Сьогодні ми знаємо, що радіація викликає мутації в генах, але на початку 1920-х років учені не мали однозначних доказів цього. Крім того, генетики переважно працювали з дрозофілами – комахами, які живуть недовго та швидко розмножуються, що потрібно для статистичного аналізу. Втім, Добровольська-Завадська рішуче взялася за справу. Вона опромінювала яєчка самців мишей та отримувала від них нащадків. Методом схрещувань вона отримала близько 3000 мишей, у яких шукала проявлення мутацій. Одну з таких мутацій вдалося зловити. Її носії мали дуже короткі хвости. Через це Добровольська-Завадська назвала її Brachyury, з грецької «короткий хвіст», а також T – від англійського «tail», «хвіст». Вона спробувала вивести чисту лінію мишей, яка б несла цю домінантну мутацію в обох хромосомах, але не виходило. При схрещуванні двох гетерозигот (тобто носіїв одного мутантного й одного звичайного гену) замість співвідношення 3:1 між короткохвостими й нормальними нащадками, як слідувало б з другого закону Менделя, Добровольська спостерігала співвідношення 2:1. Значить, подумала вона, щось стається з чвертю мишат і вони не народжуються. Дослідивши ембріональний розвиток мишей з мутацією, вона виявила, що деякі зародки дійсно припиняють розвиток на ранній стадії, перетворюються на купку клітин та гинуть. Надія Добровольська зрозуміла, що наштовхнулася на щось дуже важливе. Вона продовжила вивчати подібні мутації у лабораторних та диких мишей. Їй вдалося знайти ще декілька мутацій, які впливали на форму і довжину хвоста. Деякі з них виявляли свій ефект лише при наявності в тварини паралельної мутації в гені Brachyury. Не маючи технічної можливості проникнути до серцевини клітини, щоб зрозуміти сутність процесів, що відбуваються при мутаціях, Добровольська все ж зробила геніальну здогадку. Разом зі своїм співробітником, також емігрантом, біохіміком Миколою Кобозєвим, вона припустила, що Brachyury є головним регулятором формування хребта й хвоста, а інші гени відповідають за форму та розмір органу. На той момент генетика й ембріологія розвивались окремо, тому така гіпотеза лишилася непоміченою. Але саме так сучасна біологія розвитку й уявляє формування органів в ембріогенезі.  У 1933 році Добровольська-Завадська передала своїх короткохвостих мишей американським дослідникам Чеслі й Данну для подальшого вивчення, а сама зайнялася роллю генів у ракових пухлинах. Саме дослідження американських ембріологів показали, що при порушенні роботи обох генів Brachyury в зародка не відбувається появи хорди, а гетерозиготи з одним поламаним геном мають дефекти в її формуванні. У 1990 році було прочитано послідовність цього гену, а надалі точно вивчено його активацію в ембріогенезі. Отже, T-ген – це транскрипційний фактор, білок, який сідає на ДНК та активує зчитування багатьох генів. А вже ці гени починають працювати для утворення хорди. Навіщо ж хребетним потрібна ця хорда? Ми ж не ланцетники, в дорослому стані її не маємо. Хорда потрібна в ембріогенезі для формування передньо-задньої осі тіла. Хорда впливає на утворення нервової трубки та на диференціацію навколишньої мезодерми. Вона є важливим організатором розвитку ембріона. Ген Brachyury у ссавців задіяний лише на стадії гаструляції та формування хорди, обмежений майже виключно клітинами хорди та ранньої мезодерми. У риб і амфібій цей ген експресується у хорді та навколо первинного рота (бластопору) при гаструляції. У покривників він також наявний лише в хорді. Подальші дослідження виявили цей білок у формуванні задньої кишки дрозофіли, у голкошкірих він знаходиться у клітинах навколо бластопору4. Довгий час вважалося, що ген Brachyury наявний лише у тварин, як мають третій зародковий листок, мезодерму. Проте на початку 2010-х його знайшли в кишковопорожнинних, а потім у деякий амеб і грибів. Більше того, вимкнувши Brachyury у зародка жаби, дослідникам вдалося відновити нормальний розвиток вставленням до ембріону гена з амеби! Це свідчить про високу консервативність білка, хоча функція його в одноклітинних організмів залишається неясною. Втім, я певен, що вже невдовзі й цю таємницю науковий загін людства неодмінно розкриє. J. Gerhart. Inversion of the chordate body axis: Are there alternatives? Proc Natl Acad Sci U S A. 2000 Apr 25; 97(9): 4445–4448. Симптом Добровольської-Ніколадоні полягає у зменшенні пульсу при стисканні артеріовенозної аневризми. Про це все ми дізналися завдяки українському професору Інституту клітинної та молекулярної біології (Сингапур) Володимиру Коржу, який дослідив біографію Надії Добровольської-Завадської. V. Korzh, D. Grunwald (2001). Nadine Dobrovolskaya-Zavadskaya and the dawn of developmental genetics. BioEssays 23 (4), 365–371doi:10.1002/bies.1052. Satoh, Nori; Tagawa, Kuni; Takahashi, Hiroki (2012). How was the notochord born?. Evolution&Development 14 (1), 56–75. doi:10.1111/j.1525-142X.2011.00522.x

Одной из актуальных проблем современной медицины являются нарушения системы гемостаза. Несмотря на прогресс современной патогенетической терапии, позволяющей снизить риск летальности даже при развившемся ярко выраженном тромбоэмболическом симптомокомплексе, ежегодно в мире от тромбозов сосудов погибает около 25 млн. человек.  В 1995 г. для определения состояния системы гемостаза, приводящего к развитию тромбоза, ВОЗ был введен термин «тромбофилия», характеризующий повышенную склонность к тромбозам и тромбоэмболическим осложнениям, которая может быть вызвана приобретенными или генетическими дефектами системы гемостаза, а также их сочетанием.

  Лидирующие позиции в акушерско-гинекологической практике занимают воспалительные заболевания органов женской репродуктивной системы. Воспалительные заболевания нижних отделов половых путей (вульвиты, вагиниты) являются одной из наиболее частых причин обращаемости женщин к акушеру-гинекологу. Так, каждая пятая пациентка гинекологической практики (19,2%) страдает от неспецифического вагинита. Известно, что в основе репродуктивных проблем (трубно-перитонеальный фактор бесплодия, самопроизвольные выкидыши), акушерских осложнений родов и послеродового периода, таких как преждевременное излитие околоплодных вод, внутриутробное и интранатальное инфицирование плода и новорожденного, мертворождение, хориоамнионит в родах, послеродовые гнойно-септические осложнения, также лежат те или иные воспалительные заболевания женских половых органов [1,2]. Наиболее часто развитие воспалительных процессов обусловлено дейст вием патогенных и условно патогенных микроорганизмов, идентификация которых чрезвычайно важна при выборе терапии с максимальной эффективностью. Однако в значительной степени развитие инфекционного процесса определяется состоянием локального (мукозального) иммунитета и зависит от иммунологической реактивности организма женщины.

Що нового з’явилося в останні роки?  Перелік спадкового раку в останні роки суттєво поповнився, що зумовлене виявленням нових генів, пов'язаних з гінекологічними злоякісними новотворами, а також глибшим розумінням спектру потенційних видів раку, пов'язаних з раніше описаними мутаціями. Розробка панелей досліджень для виявлення спадкових видів раку, а також зменшення коштів для виконання таких досліджень дають змогу цьому напрямку швидко розвиватися. Однак такий поступ все ще не дав переконливих результатів, які допомогли би лікарям і пацієнтам приймати рішення стосовно стратегій, які б зменшили ризик названих захворювань 

Результати та їхнє обговорення Імплантація, інвазія трофобласта та плацентація є вкрай важливими процесами, які визначають перебіг і результат вагітності. При недостатності цих процесів виникають такі ускладнення вагітності, як гіпертензивні порушення, синдром втрати плода, передчасне відшарування нормально розташованої плаценти [2, 3, 7, 9, 13, 16]. Провідною патогенетичною ланкою при гіпергомоцистеїнемії (ГГЦ) є дисфункція ендотелію. Дисфункція ендотелію в цьому випадку виявляється у пригнобленні його антикоагулянтних і активації прокоагулянтних властивостей. Біохімічною основою цього процесу є індукований надлишком гомоцистеїну оксидантний стрес, збільшення продукції активних кисневих радикалів і порушення здатності до детоксикації перекисів [1, 4, 5, 7, 8, 14, 15]. На сьогодні дані про частоту ГГЦ у вагітних із загрозою невиношування вагітності та у жінок з обтяженим акушерським анамнезом, концентрації ГЦ під час фізіологічної вагітності, дозування застосування препаратів групи В мають неоднозначну відповідь [12, 13, 16]. Із метою визначення закономірностей у частоті та виразності ГГЦ у пацієнток із загрозою переривання вагітності, а також оцінки патогенетично обґрунтованих способів медикаментозної корекції цього стану ми проводили визначення рівнів гомоцистеїну (ГЦ) за триместрами вагітності, тому що фізіологічною особливістю під час вагітності є його зниження в міру прогресування терміну гестації: для І триместру вагітності нормальним вважався рівень ГЦ <5,6 мкмоль/л, для II триместру <4,3 мкмоль/л, для III триместру <3,3 мкмоль/л (табл. 4). Кількість спостережень за триместрами в групі була різною у зв’язку з втратами вагітності та недоношуванням вагітності під час спостереження. При вивченні рівнів ГЦ за триместрами вагітності (табл. 4) статистично значущих взаємозалежностей з ІМТ не виявлено (p>0,05). Привертав увагу той факт, що для І та ІІ триместрів вагітності був характерний підвищений рівень ГЦ порівняно з нормами, що регламентуються. Невідповідність біохімічного маркера нормативним показникам клінічно відображалася на перебігу вагітності. Ці показники у І і ІІ триместрах були вищими в жінок із наявністю випадків втрати вагітності в анамнезі: 7,16±0,19 (95% ДІ: 6,77–7,54) проти 6,45±0,25 (95% ДІ: 5,94–6,95) в І триместрі (р=0,027 за t-критерієм), 5,69±0,14 (95% ДІ: 5,42–5,95) проти 5,15±0,21 (95% ДІ: 4,82–5,48) у ІІ триместрі (р=0,050). Відповідні  коефіцієнти кореляції становили: r=0,160, р=0,036 і r=0,184, р=0,018. Підвищений рівень ГЦ у І та ІІ триместрах прямо корелював з ускладненим перебігом першої половини вагітності (r= 0,211, p=0,006 і r=0,215, p=0,005 відповідно по триместрах) та загрозою її переривання у другу половину (r=0,183, p=0,022 і r=0,145, p=0,069). Установлений зворотний кореляційний зв’язок між рівнями ГЦ в І та ІІ триместрах вагітності в жінок обох тематичних груп із рівнем вільного естріолу в терміні гестації 16–18 тижнів: r=-0,255, p=0,002 та r=-0,193, p=0,018 відповідно. Це доводило важливість впливу ГЦ на формування повноцінного фетоплацентарного комплексу, а отримані кореляційні залежності – про формування його недостатності. Виражене зниження вільного естріолу, постійно низька величина або недостатній підйом рівня естріолу, які спостерігалися при підвищенні рівня ГЦ в тематичних жінок, вказували на порушення з боку фетоплацентарної системи. Усе це призводило до формування ризиків виникнення патологічних станів, які пов’язані з порушенням матково-плацентарного і фетоплацентарного кровотоку, а також утрудняють обмін попередників синтезу естрогену між плацентою та плодом, порушують ферментативну активність плаценти, негативним чином впливають на процеси життєдіяльності плоду. Під час аналізу результатів гемостазіограми, яка досліджувалася в момент взяття на облік (табл. 5), достовірна кореляція з ІМТ була встановлена тільки для показника АЧТЧ (r= -0,193, р=0,010). Взаємозв’язок показників гемостазіограми з мутацією генів тромбофілії та фолатного циклу відзначався в парах: АЧТЧ – ген F5-Лейден (r=-0,153, р=0,043), АЧТЧ – ген МТНFR: 1298 (r=0,151, р=0,046), агрегація тромбоцитів – F2-протромбін (r=0,149, р=0,049), агрегація тромбоцитів – ген F13A1 (r=-0,194, р=0,010), показник NR – ген F13A1 (r=0,228, р=0,002), ступінь ретракції – ген F13A1 (r=-0,162, р=0,032), ступінь ретракції – ген МТНFR: 677 (r=0,163, р=0,030). Коливання рівня Д-димеру та фібриногену, як одних з основних характеристик тромбінемії, які досліджувалися в момент взяття на облік та у ІІІ триместрі вагітності, наведені в табл. 6. Показники фібриногену і Д-димеру при взятті на облік не залежали від лікування, оскільки тематичні жінки до моменту забору крові не отримували антикоагулянтну й антиагрегантну терапію. Достовірного зв’язку цих показників з ІМТ у початковий період не відзначалося. В останні терміни гестації середній рівень фібриногену в жінок із надмірною масою тіла на 22,9% перевищував такий показник у ІІ клінічній групі (р<0,001), а коефіцієнт кореляції показника з ІМТ становив r=0,270, р<0,001. Високі рівні Д-димеру в крові вагітної асоціювалися з неповним передлежанням плаценти (r=0,167, р=0,027) й ускладненнями гестації (r=0,185, р=0,032), а в пологах – із затримкою частин посліду (r=0,215, р=0,011). Підвищений рівень фібриногену корелював з ускладненим перебігом другої половини вагітності (r=0,153, р=0,043) та пологів (r=0,323, р<0,001). Зокрема, зростав ризик переривання вагітності (r=0,18, р=0,022), прееклампсії (r=0,179, р=0,036), затримки частин посліду (r=0,283, р<0,001). За результатами кореляційного аналізу встановлено прямі зв’язки підвищеної концентрації сироваткового фібриногену з мутацією таких генів тромбофілії і фолатного циклу, як: ген F5-Лейден (r=0,199, р=0,011), ген Серпін 1 (r=0,178, р=0,022) і МТRR: 66 (r=0,151, р=0,046). Високі рівні Д-димеру у вагітних жінок асоціювались зі зниженням АЧТЧ (r=-0,154, р=0,049), підвищенням РФМК (r=0,155, р=0,047). Чинники ризику розвитку невиношування вагітності, хронічної плацентарної дисфункції, прееклампсії досить схожі, тому відсутня можливість достовірного прогнозування розвитку цих станів [6, 9, 10, 11]. Таким чином, наведені вище факти обґрунтували актуальність проведених досліджень: визначення генетичних причин обтяженого акушерсько-гінекологічного анамнезу на генах-кандидатах, що мають відношення до тромбофілії та метаболізму фолієвої кислоти. Висновки Патологічні зміни ендотелію призводять до порушення регуляції судинного тонусу, тромборезистентності судинної стінки, адгезії лейкоцитів і проникності судин, що веде до декомпенсації плацентарної дисфункції, яка клінічно може проявлятися антенатальною загибеллю плоду, синдромом затримки внутрішньоутробного зростання плоду або передчасним відшаруванням нормально розташованої плаценти. Жінки з обтяженим акушерсько-гінекологічним анамнезом складають групу ризику розвитку таких гестаційних ускладнень, як загроза переривання вагітності, дисфункція плацентарного комплексу, прееклампсія тощо. Основу патогенезу невиношування вагітності й патологічних станів, пов'язаних з пролонгацією вагітності, складає ембріоплацентарна дисфункція, клінічні прояви якої визначаються генетичним кодом і характером екзо- і ендогенних впливів. Перелік літератури знаходиться у редакції.