Чорне завжди шукатиме біле,

аби зробити з нього сіре або смугасте

(Володимир Бурич)

DOI
https://doi.org/10.37529/ztz.2020.4-5/4-5-2020-1

Замінне материнство – це всього лише одна з технологій ДРТ. Застосовується цей метод лікування неплідності виключно за медичними показаннями, коли іншої можливості виносити і народити здорову генетично рідну дитину у подружжя немає. Тож, це тільки один з цілком гуманних і виправданих шляхів покращення демографічної ситуації в країні, збереження українського генофонду, а ще ціла низка інших «побічних» позитивних впливів. Приміром, замінне материнство робить щасливими багатьох людей, як мінімум, – подружжя, яке отримує омріяну дитинку, замінну маму, яка виконала по-справжньому добру неоціненну місію, малюка, який в іншому випадку не побачив би цього прекрасного світу. То чому ж саме ця сфера в суспільстві оповита такою кількістю міфів і упереджень?

Це та інші питання ми адресували колегам, яким в своїй професійній діяльності доводиться бачити обидві боки цієї медалі – і щасливі родини, і справжнє цькування через недобросовісні мас-медіа.

А спонукав нас до цієї розмови черговий хайп, який не пропустили представники преси (журналістами їх називати якось...), коли під час пандемії, карантину, закритих кордонів, батьки новонароджених малюків не змогли приїхати до України, аби бути присутніми при народженні своїх дітей, а потім поїхати разом із ними додому. Природа про карантин нічого не знала, дітки народжувалися, але відповідей на питання – а що з ними робити далі – не знаходилося. Адже у пологовому будинку вони могли залишатися лише 28 діб. Тож, єдиним виходом було обладнати спеціальним чином і медичним персоналом приміщення, яке не є закладом охорони здоров’я. Так можна було забезпечити належний нагляд за малюками.

 

Валерій Зукін, Віце-президент Української асоціації репродуктивної медицини. Член правління Європейського товариства репродукції людини і ембріології (ESHRE). Член Американської асоціації репродуктивної медицини (ASRM), к. мед. н.

– Насправді, думаю, що захищати замінне материнство повинні не лікарі, а пацієнти, які тільки у такий спосіб можуть народити генетично рідних дітей. Але, оскільки такого лікування потребує дуже невелика частина населення нашої країни, решта людей, або не розуміють, про що саме йдеться і не хочуть занурюватися у цю тему, або усіма правдами й неправдами хочуть якось дискримінувати людей, яким це потрібно. Звідси і звинувачення у беззаконній діяльності – торгівлі дітьми тощо. 

Щодо законодавчого забезпечення, маю наголосити, що законодавство в цій сфері є, ми  намагаємось його розвивати, створюємо законопроекти, рекомендації, які знайшли своє відображення в Наказі МОЗ № 787 (він потребує оновлення, але поки є чинним). 

 

Основними принципами для застосування методу ДРТ – «Замінне материнство» (ЗМ) є:

  • цей метод лікування може бути наданий подружжю, яке перебуває в офіційному шлюбі;
  • лише за наявності медичних показів для застосування цього методу ДРТ;
  • подружжя (або один з майбутніх батьків), в інтересах якого здійснюється замінне материнство, повинно (повинен) мати генетичний зв’язок з дитиною;
  • сурогатна мати не повинна мати безпосередній генетичний зв’язок з дитиною. Дозволяється виношування вагітності близькими родичами майбутніх батьків (мати, сестра, двоюрідна сестра тощо);
  • можливість легалізації дитини в країні проживання генетичних батьків. 

Останнє дуже важливо, адже законодавство у різних країнах настільки відрізняється, що може виникнути ситуація, коли дитина, народжена в Україні, отримає українське свідоцтво про народження, але батьки не можуть довести, що це їхня дитина, відтак не можуть вивезти її до своєї країни проживання. На жаль, такі випадки мені відомі і, мушу сказати, що це страшна трагедія: дитина залишається у дитячому будинку, а мама приїжджає до неї раз на три місяці… Отже, зрозуміло, що на тлі подібних випадків говорити про права людини просто неможливо. 

Але,  іншого боку, коли процес стає некерованим, як це, приміром, відбулося свого часу в Індії, Таїланді, і що, зрештою спонукало ці країни заборонити застосування цього методу ДРТ, не залишає іншого шляху, як або геть заборонити, або створювати таке законодавство, яке б гарантувало захист всім сторонам цього процесу. 

Скажімо, необхідно встановити граничний вік для жінок, які входять до програм ДРТ. Оскільки законодавчо це не прописано, виникає чимало суперечливих ситуацій і запитань як від лікарів, так і від пацієнтів. Крім цього, необхідно визначити статус ембріонів, які знаходяться на зберіганні у кріобанках клінік і центрів репродукції: скільки вони мають зберігатися, кому належать, що робити у випадку, якщо подружжя розлучилося, хто може визначати подальшу долю ембріону тощо. Такі аспекти нині не врегульовано, хоча в практичній діяльності вони доволі часто зустрічаються.

Крім цього, необхідно, аби таке лікування було доступнішим для українців. Адже собівартість такої медичної допомоги є досить високою, тож для 70–80% українців, які її потребують, вона є недоступною. Державні програми, що існують в Україні, поки виконуються виключно державними клініками, що є порушенням права пацієнта на вільний вибір установи для лікування. Отже, це більше не медична, а соціально-економічна проблема. 

У цій площині, до слова, є ще одна проблема – низький рівень обізнаності населення щодо аспектів репродуктивного здоров’я. Отже, санпросвітня робота, яку ми ще добре пам’ятаємо з минулого століття, не була би зайвою і нині.  

 

Олена Бабич, адвокат, спеціаліст сфери медичної та фармацевтичної практики

– Cпекулюючи на темі замінного (сурогатного) материнства, представники мас-медіа і політики вводять людей в оману, стверджуючи, що ця сфера не врегульована законодавчо. Це не відповідає дійсності, адже законодавче регулювання допоміжних репродуктивних технологій, у тому числі і замінного материнства є – це і відповідна стаття Сімейного кодексу України, і наказ МОЗ №787. Так, законодавча база недосконала, і ця сфера потребує окремого закону, який би регламентував всі моменти замінного материнства та використання інших репродуктивних технологій. Але на сьогодні законодавство достатнє, аби працювати у правовому полі, дотримуючись правових норм.

Нещодавно набула розголосу ситуація з новонародженими від сурогатних матерів дітьми, які перебувають в одному з київських готелів під наглядом медиків, але без своїх батьків. Ця ситуація пов’язана із форс-мажорними обставинами – пандемією. Немає всіх тих жахіть, які описують в мас-медіа – «діти на продаж», «жінки – живий товар». Це спекуляція і перекручування фактів.

Тим більше, ця ситуація не має жодного стосунку до факту наявності закону або його відсутності. Виникли непереборні обставини, за яких біологічні батьки-іноземці не можуть забрати своїх малюків додому – за межі України, бо кордони закриті під час карантину в умовах пандемії. Передбачити таке в жодному нормативному акті неможливо! Тож діти українських громадян, які народилися від сурогатних матерів, були виписані з пологового і поїхали із своїми батьками додому. А от батьки-іноземці не мали можливості цього зробити. Зазвичай біологічні батьки приїздять перед тим, як має народитися дитина. Однак мова йде про декілька тижнів, а не місяців, бо до всього існує ще й обмеження їхнього перебування на території України – 90 днів. За ці 90 днів необхідно також оформити всі документи на виїзд з дитиною.

Отже, правової регламентації, як діяти у такій ситуації і що робити з цими дітками, немає і не може бути. Форс-мажор, одним словом!

Натомість є чимало нюансів у законодавстві, які необхідно виправляти, удосконалювати або навіть створювати. На сьогодні ми не маємо визначення «сурогатне/замінне материнство»: хто така замінна матір, якими правами вона володіє, якими права мають  генетичні батьки тощо. Все це нині регламентується у договірних відносинах, а потрібно, аби вони були передбачені на рівні закону. Можливо, на рівні закону було би корисним встановити деякі істотні умови договору щодо умов виношування дитини, фінансові компенсації для сурогатної матері, а також оподаткування цих коштів чи звільнення від податку тощо. 

Я не вважаю, що потрібен окремий закон щодо сурогатного материнства. Треба врегулювати сферу допоміжних репродуктивних технологій, однією з яких є замінне материнство. Потрібно розв’язати ще низку питань – розпорядження та використання біоматеріалів, що зберігаються в кріобанках, донації сперми, яйцеклітин та ембріонів – все це повинно бути закріплено на рівні закону.

За останні десять років законодавець вже декілька разів намагався врегулювати цю сферу: на початку 2011–2012 років було подано низку законопроектів щодо регламентації сурогатного материнства, про внесення змін в ті чи інші статті. Пізніше робилися ще спроби регламентувати сферу допоміжних репродуктивних технологій. Сьогодні йде активна робота у цьому напрямку і один законопроект стосовно відповідальності у сфері допоміжних репродуктивних технологій вже опублікований на сайті Верховної Ради. Окрім цього, Українська асоціація репродуктивної медицини вчергове буде подавати свій законопроект. А також маємо інформацію про те, що зараз створюються робочі групи для розробки законодавчих документів в цій сфері, тож, можливо, ми побачимо ще не один законопроект. 

 

Наталія Силіна, акушер-гінеколог, медичний директор "Lior Medical Center", Київ, к. мед. н.

– Замінне материнство – одна з можливостей для подружньої пари народити дитину. Цей процес завжди супроводжується декількома важливими аспектами – юридичним та морально-етичним. Юридичний бік в нашій країні недосконалий, тому виникає чимала кількість нарікань та неоднозначних ситуацій.

Загалом, відношення до замінного материнства в різних країнах світу відрізняється. Наприклад, вісім років тому в Раді Європи звучала теза про те, що сурогатне материнство має бути прирівняне до рабської праці. Коментар тут не потрібний…

Але як бути з подружжям, для якого сурогатне материнство – єдиний шанс мати генетично рідну дитину? Для цих людей жінка, яка виносить їхню дитинку, аж ніяк не посередник і, тим більше, не рабиня. І для жінок, які воліють допомогти такому подружжю, на першому місці – саме гуманні міркування, прагнення допомогти. Жінка, яка свідомо приймає рішення стати замінною мамою, має свої власне дітей, розуміє всю відповідальність, тож дотримується всіх необхідних процедур, відповідного способу життя тощо, аби народити здорового малюка. Отже, в кожній історії про замінне материнство дуже мало від сурогату, тому зараз і намагаються не використовувати більше цього терміну, частіше називаючи таку мамочку замінною. Так, на жаль, є й інші приклади – жінки, які не дуже серйозно ставляться до своїх обов’язків, порушують правила, ведуть той спосіб життя, до якого звикли (а він далекий від ідеального). Натомість, це вже інший аспект – робота, яка має вестися на етапі відбору в програми замінного материнства. Кандидатки мають обиратися серйозною комісією, потрібні співбесіди з психіатром, який має дати свій висновок щодо її психологічної готовності до цього кроку, а потім, психіатр або психотерапевт має допомогти їй спокійно пережити розлуку з новонародженим. Їй потрібно чітко пояснити (заздалегідь!), що таке депресія вагітних і післяпологова депресія, адже немає різниці, чи виношує жінка свою дитину, чи робить це для іншої сімейної пари.

Наступним важливим моментом є робота лікаря – його підготовка не тільки професійна акушерська, а й готовність супроводжувати таку сім’ю, помічати і адекватно реагувати на потенційні небезпеки (у тому числі, й конфлікти). Акушер-гінеколог, який веде програму з замінного материнства, має тісно співпрацювати з психологом або психіатром, адже ситуація, в якій опиняється замінна мама і майбутні батьки – нестандартна, інколи навіть психотравмуюча, адже надто багато людських факторів залучено в цей процес. Тому, замінне материнство – це та сфера, яка потребує дуже серйозного доопрацювання в Україні як юридичної, так і професійної. Не слід забувати і про етичну складову. 

А на завершення хочу підкреслити, що шлях до збереження сексуального і репродуктивного здоров'я нації – це, перш за все, робота з підлітками через впровадження сексуальної освіти в колах на рівні державних програм. Адже саме держава несе найбільшу відповідальність за сексуальне здоров’я підлітків. В цьому сенсі варто було б скористатися досвідом інших європейських країн. 

 

Тетяна Гавриленко, лікар педіатр, заступник головного лікаря з медичних питань дитячого консультативно-діагностичного центру Дарницького району м. Києва

– Це явище існує в нашому суспільстві вже не перший рік, люди сприймають замінне материнство по-різному, але більшою мірою позитивно. Тож слід створювати і розвивати належні умови для мами і її новонародженої дитини – важливо думати про сім’ю, куди приходить дитина. Я вважаю, що всі ми маємо діяти в інтересах дитини, а відтак створювати максимально комфортні умови, аби дитинка з перших хвилин життя мала тісний контакт – і емоційний, і тактильний – з мамою, татом. Відразу після народження малюка треба викласти на груди мами, батько також має бути поряд. Насправді, все це є в наших протоколах, де за кожним пунктом стоїть солідна доказова база, тож, коли протокол вимагає, аби дитина відразу після народження перебувала дві години в контакті із мамою, то так і має бути, бо це науково доведена доцільність. Це цілком можна організувати і у випадку замінного материнства, адже приблизна дата пологів відома (бувають винятки – передчасні пологи, але це поодинокі випадки).

Ще на етапі планування з майбутніми батьками потрібно обговорити план пологів, що за чим і як відбуватиметься. Словом, у батьків має бути достатньо інформації, аби вони розуміли весь процес, бо вони його частина, зрештою, без них би нічого не відбулося.

Я також є прибічником практики стимулювання лактації у біологічної мами. Це можливо, всі ми добре знайомі з досвідом канадських колег, зокрема, про це пише всесвітньо відомий педіатр Джек Ньюмен: за допомогою гормональних препаратів та зі зціджуванням домагаються настання лактації, і вже на той момент, як дитина народжується, у жінки є молоко і вона може прикладати дитину до грудей і годувати. На моє переконання, якщо жінка прагне до грудного вигодовування, ми маємо їй допомогти в цьому. Принаймні, ми повинні повідомити про таку можливість. Адже так формується прив'язаність – дуже важливий психологічний момент і для дитини, і для матері. Для жінки це важливо з фізіологічної точки зору – під час прикладання дитини до грудей підвищуються рівні гормонів пролактину, окситоцину, які, окрім лактації, стимулюють ще й материнські почуття, тож, чим раніше відбудеться ця близькість, цей контакт, тим краще для подальшого розвитку дитини. Адже діти володіють, як відомо, феноменом закріплення, зберігання, закарбовування, імпринтингу ((англ. imprinting, від imprint — залишати слід, фіксувати, запам'ятовувати). Це  один з тілесних феноменів, який відіграє надважливу роль у розвитку психіки людини і це закладено еволюцією, змінити яку ми не можемо.

Отже, з моєї точки зору, оскільки ми приймаємо такий спосіб появи дітей на світ, то маємо забезпечити найприродніший розвиток подій – все має відбуватися так, як при звичайних пологах. Адже йдеться про звичайне подружжя, яке виховуватиме цього малюка, який є їхньою рідною дитиною. 

Питання захисту прав дітей має регулювати держава, безперечно, бо окрім щасливих історій, бувають і інші – інколи малюк народжується передчасно або хворим. Виходжування такої дитини – це дуже складний процес, який потребує сил та коштів. Тому дуже часто у таких випадках ні батьки ні мама, яка його виношувала, не хочуть нести відповідальність за життя та здоров’я малюка і залишають його в лікарні. Тож про нього має подбати держава. 

А щодо медичної частини, ми маємо облаштувати роботу пологового будинку таким чином, аби це було максимально наближено до природного процесу, коли дитина приходить у цей світ. Ми можемо і повинні забезпечити гарний початок для малюка. Насправді, все дуже просто – все має бути по-людськи!

 

Напевно, останньою фразою: «Все має бути по людськи!» якнайкраще поставити три крапки у цій розмові. Адже вона продовжиться, бо тільки змінюючи ментальність в суспільстві, повертаючи людей до гуманного ставлення до чужих проблем, виховання в собі терпимості і бажання вислухати ближнього, можливо очиститися від різного роду спекуляцій і патологічного прагнення до різного роду «сенсацій», за якими, між тим, стоять людські долі. Але процес цей, на жаль, вимагає часу.