ВСЕВОЛОД СТЕБЛЮК:

«Війна – це коли ти побував під «Градом»,
коли смерть постійно носиться над головою,
а апетит у тебе все одно відмінний»

Кожен день в нас починається з новин, новин з території АТО. Там наші колеги, брати, сини, друзі. Редакція вирішила знайомити читачів і на Сході, і на Заході з тими, хто залишив тишу операційних, спокій кабінетів і виконує свій медичний обов’язок серед куль та вибухів. Саме про такого лікаря, професора Всеволода Стеблюка, розповіли на своїх сторінках наші колеги з газети МО України «Крила України». Звичайно, у нас виникло бажання на власні очі побачити професора з автоматом, та у відповідь почули: «Він у Іловайську». Ми вирішили надрукувати інтерв’ю колег і чекати. Потягнулися дні надії. Виявляється, можна і чекати, і хвилюватися, і шалено радіти від того, що з війни повернулася зовсім незнайома тобі людина. Пан Всеволод одужав від поранень і погодився на розмову. Отже, життя як воно є, війна і мир у долі однієї людини, у двох інтерв’ю

ПРОФЕСОР З АВТОМАТОМ

Після перших загиблих на війні, коли головними новинами стали фронтові зведення, коли майже у кожен дім прийшла біда, прийшла з повістками і похоронками, біженцями, переселенцями, героями і зрадниками, ми зрозуміли: не можна більше жити так, як до цього. Зрозумів, що ніколи не стане колишнім, і Всеволод Стеблюк – відомий український вчений-медик, заслужений лікар України, доктор медичних наук, професор Національної академії внутрішніх справ України, засновник нових напрямів медицини, полковник міліції. Перераховувати досягнення цієї людини можна дуже довго, та сам Всеволод Володимирович не любить про них говорити, каже – на війні усі рівні. Вочевидь, він став єдиним професором, що взяв до рук автомат і поїхав захищати країну.

Психологія мирного часу не повернеться

Лікар каже, що його світогляд змінився після Майдану, де він був одним із головних лікарів. Страх, зневіра і байдужість більше ніколи не повернуться. Те, що нас не залякати, що ми вистоїмо за будь-яких умов, Всеволод, як і більшість українців, зрозумів ще після 10 грудня 2013 року.

— Ніколи не забуду, як намагався допомогти хлопчику, який вміщувався на щиті, на якому його занесли до Трапезної. Він, поранений у поперек, не відчуваючи ніг, стікаючи кров’ю, цілував пов’язаний на плечах прапор. Ніколи не забуду, як разом з Русланом Горобцем (справжній польовий хірург «Айдару») зашивали пораненого Гаврилюка, який, ледь підсохла пов’язка, побіг на передову, а через два дні про нього дізнався світ.

  Психологія та, мабуть, і фізіологія мирного часу вже не повернуться. Як не повернеться віра у «чесних та порядних політиків» і у братерство з російським народом. Хоча у мене цієї віри немає уже років сорок. І російські номери на машинах викликають певні бажання. Ми стали іншими. Можливо, не кращими, але більш справжніми!

Їси «через не можу» таку набридлу кашу з тушонкою, але радієш, що вона є… 

Одразу із початком війни полковник міліції почав шукати шляхи потрапити на Схід. Чоловік розумів – там він потрібен набагато більше, ніж у Києві. Тож, коли на базі академії почали створювати батальйон, Всеволод Володимирович одразу ж командирувався туди. Спочатку півтора місяці пробув на полігоні, де заново вчився стріляти, потім – рушив на війну.

— Найважче було звикнути все робити із автоматом і дуже прудко, навіть спати і ходити «до вітру». Але в умовах війни швидко адаптуєшся до побутових речей. Їси «через не можу» таку набридлу кашу з тушонкою, але радієш, що вона є…

На місці був облаштований міні-шпиталь, усе обладнання для нього залишилось із Майдану. Чоловік розповідає, що їхній батальйон забезпечили усім необхідним, йому видали і каску, і бронежилет. Звісно, є Женевська конвенція, згідно з якою терористи не мають права стріляти по лікарях. Та хіба ж вони вдивлятимуться, у кого стріляти?

– Особисто мене снайпери не цілили. Та під «Градом» побувати довелось, і кулі постійно пролітають. Що цікаво, апетит усе одно залишається відмінним. Перші ночі ми спали одягненими, щоб можна було будь-якої секунди бути готовим до бою. Зараз вже навчились відрізняти по звуку, у який бік летить куля, стало трохи простіше.

Поряд друзі, які захистять тебе, не рахуючись з своїм життям, а ти для них – всемогутній цілитель…

В батальйоні, де знаходиться Всеволод Стеблюк, різні люди, всі вони міліціонери, чинні чи пенсіонери, але такі, що за покликом серця пішли боронити Батьківщину, нести мир на українську землю. Де ще знайдеш підрозділ, в якому на бойові завдання ходять три полковники, купа старших офіцерів, і всі вони ділять шматок хліба та місце на підлозі, де сплять, прикривають один одного на бойових.

— Є люди, що дивляться на мене, як на ідіота, і розказують, що «на підготовку професора держава витрачає 25 років». Я був неприємно вражений, коли у нашій академії, де купа «професорсько-викладацького складу» (саме так, а не офіцерів-мужиків), у батальйон пішли лише семеро. Можливо, я не правий. Можливо, за інших обставин я міг би зробити більше в тилу. Але це те, що я вмію робити і після Майдану розумію важливість висококваліфікованої допомоги, максимально наближеної до бойових дій. І тому я, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, взяв до рук автомат. Інтелігент, що взяв до рук зброю, ганьбить свій статус, інтелігент, що випустив ту зброю з рук – ганьбить себе.

Стеблюк розповідає, що на фронті майже ніхто не знає, що він професор. Він так само разом із усіма будує туалети, носить воду, готує їсти. А головне, що поряд – справжні друзі.

— Мабуть, тільки на війні можна бути впевненим, що друзі захистять тебе, не рахуючись зі своїм життям, бо тут – справжні чоловіки. А ти для них – і Бог, і ангел-охоронець, і вони вірять тобі, вірять, що ти – всемогутній цілитель…

Найбільша проблема у медиків на війні – з евакуацією. Із придбанням потрібних машин допомогли прості люди.

— У нас – найкращий польовий медичний пункт, який може виконувати всі завдання невідкладної допомоги. Ми маємо санітарний УАЗ, що може бути реанімобілем, та броньований мікроавтобус для евакуації постраждалих. І все це завдяки простим людям! На днях будемо освячувати броньовану «швидку» для зони АТО. На ній можна виїжджати на бойові завдання зверху, як на броні, швидко зістрибуючи та застрибуючи на нього. Можна на ній лежати з кулеметом, тримаючи сектор та переміщуючись, як на тачанці. Та найголовніше – можна транспортувати двох поранених безпечно з переднього краю.

Реаніматолог розповідає, що на війні довелось багато чого переосмислити. Що війна – це ще і чекання. Коли приїжджаєш додому і обіймаєш рідних, дивишся у дитячі очі, що говорять набагато більше, ніж усі ЗМІ, розумієш, ми – нездоланні!

— Хочеться попросити вибачення перед матерями, коханими, що моляться, чекають. Так треба. Такий зараз час, і така чоловіча доля. Україна майже три покоління жила без війни, і от тепер настав наш час. Жахливо, коли гинуть молоді хлопці, які ще не залишили після себе дітей, гине цвіт нації, кращі з найкращих. І в той же час величезна кількість «вояків» з великими та малими зірками сидять у тилу, смачно їдять, спокійно сплять, кохаються, виставивши позицію: «А воно мені треба?». Таких я за офіцерів не вважаю. Адже на війну без вагань ідуть хлопчаки, які повертаються двохсотими, інвалідами. Вони не думають про страх, про комфорт. Просто це були і є ЛЮДИ, СПРАВЖНІ ЧОЛОВІКИ.

Коли першою турботою на ранок стає відмивання ношів від засохлої крові

Всеволод ділиться, що навіть якби життя склалось інакше, він би все одно був зараз у зоні АТО. Каже, доводилось не раз бачити смерть і витягувати хлопців із того світу.

— Не раз доводилось давати поради медикам місцевих лікарень, допомагати їм практично. Не тому, що я професор, а тому, що я – ще одні вільні руки, ще одна голова. Можу сказати, що там – непогані лікарі, усі погані і непорядні медики давно втекли.

  Доводилось не раз діставати кулі, уламки. Після екстремального досвіду, який дав нам Майдан, на війні працювати легше. Коли першою турботою на ранок стає відмивання ношів від засохлої крові, розумієш – війна. Мені трохи простіше, бо я довгий час пропрацював реаніматологом, де кожний день – це свого роду війна і екстрім.

У зоні АТО працює дуже багато медиків. Та могло б бути ще більше…

— Дуже багато молодих спеціалістів хотіли б також попрацювати в умовах війни. До того ж, це була б дуже хороша практика для них. Адже теоретичні знання у молоді є, а до операційного столу їх, як правило, не допускають. Більшість із таких спеціалістів не їдуть на війну через те, що втратять роботу, заробіток.  А користь від них була б дуже великою.

  До прикладу, нещодавно до мене звернувся судинний хірург, він міг би рятувати кінцівки бійців. Офіційно ж ніхто не відправляє у зону АТО медиків. Навіть я вважаюсь у відрядженні.  

Молишся, щоб помітити «їх» першим

Чоловік розповідає, що війна навчила його багатьом речам. По-перше, нічого не планувати. Адже в будь-який момент ти, так само, як і твої друзі, можеш стати двохсотим чи трьохсотим.

— На фронті швидко змінюються поняття, що таке «добре», а що таке «погано». Ховаючись у соняхах на «сепарській» зоні, ти насолоджуєшся тим, що тебе поки що не «вирахували» і є великий шанс повернутися на базу. Війна навчила вдивлятись з автомобіля в «зеленку», спрямовуючи туди автомат, В цей момент молишся, щоб помітити «їх» першим… А сам розумієш, що перша ж черга переб’є тобі ноги чи розгорне печінку, які не захищені пластиною…

                А яке задоволення викликає ляпас руки чергового на КПП бази по твоїй протягнутій з вікна авто долоні, бо ти розумієш: ПОВЕРНУЛИСЯ ЖИВИМИ!!!

 Після цього інтерв’ю  прошло 4 місяці, пан Стеблюк брав участь в подіях  під Іловайськом. Він вижив. Теплого осіннього дня ми зустрілися з Всеволодом Володимировичом для розмови про наболіле

Марина Левко: Ви декілька разів були в зоні АТО, розкажіть про нещодавню поїздку. З яким настроєм їхали?

Всеволод Стеблюк: Так, у мене там друзі, і я був повинен змінити іншого лікаря. Їхав у піднесеному настрої. Думок, щоб втекти, відмовитися, не було. Я це робив і роблю за покликом душі, свідомо.

М. Л.: Розкажіть,  як до Вас відносилися колеги, що перебувають на такій собі нашій і в той же час «не нашій» території?

В. С.: Це наша земля! Рідна, українська. На котру прийшов ворог. А колеги… Лікарі теж люди і всюди різні. Щодо професійних обов’язків, все було як потрібно. Уся можлива допомога на рівні місцевих лікарень надавалася. А от особисті відносини... Ви знаєте, у мене залишився спогад від Слов’янська. Відчуття бар’єру між нами (ред. – лікарями, волонтерами) та місцевими лікарями. Повторюся, це не стосувалося поранених. Це більш складні і не менш життєво важливі та болючі питання. Для місцевих жителів сепаратисти – сусіди, як вони їх називають, «ополченці», а ми... ми для них прийшли разом з війною.

М. Л.: Всеволод Володимирович, чи запитували Ви, що саме, на думку місцевих лікарів, захищають ополченці?

В. С.: Це складно пояснити. Місцеві люди, не лише лікарі, самі не можуть на це відповісти. Але відсотків 60–70 до нас ставилися з пересторогою.

М. Л.: Як, на Вашу думку, з’явилася ця пересторога, чого люди боялися?

В. С.: Я не кажу, що боялися. Але ворожа пропаганда, котра там працювала, зробила свою справу. Багато людей вірить, що Майдан – така собі оплачена Сполученими штатами політична акція. Так і говорили. І переконати, що ти був там і є тут не за гроші, неможливо. Люди щиро вірять, що у нас тут бандерівці, фашистські прапори висять на вулицях, всі під «Зіг Хайль» весело марширують. Ми намагалися показувати фотографії, розказувати. Але нам не вірять. Питаю: «Що ж було такого хорошого в ДНР, ЛНР, навіщо ви їх створювали?» І чую у відповідь: «В нас все було стабільно, от я – лікар з зарплатнею 2500 грн., чоловік таксує і нам вистачало ще й на море в Бердянськ з’їздити» – це як приклад. Люди звикли так жити і ні про що, окрім особистих інтересів, не думати. А особисті інтереси дуже вузькі. І це проблема. Все дуже складно. Можливо, ми дійсно не почули Донбас, не розібралися, що йому потрібно.

 М. Л.: Пане Стеблюк, а що потрібно зробити, як почути? Невже ми геть чужі?

В. С.: Я не знаю. Але розповім ще один випадок. Коли я був в Новокатеринівці, в селі біля «зеленого коридору» під Іловайськом, у котрому розбили нашу колону, місцеві жителі рятували наших хлопців, ховали, перевдягали. Робили це, ризикуючи життям. Значить, ми їм не чужі! І ми їдемо на Схід, щоб допомогти вижити не лише військовим, а й мирним жителям, зберегти найцінніше – життя. То хто ж ще може бути ріднішим?

М. Л.: Чи допомагали Вам волонтери?

В. С.: Без перебільшень, 60–70 відсотків медичного забезпечення — завдяки волонтерській службі, завдяки кожному з нас, хто робив пожертви, допомагав. І це не лише матеріальне забезпечення, а й кадрове. Я зустрічав лікарів різних спеціальностей, і серед них були акушери-гінекологи. Чудові хлопці!

М. Л.: Лише чоловіки, чи були серед медиків й жінки?

В. С.: І жінки були, як же без них. В батальйонах спеціального призначення працювали жінки лікарі, медсестри. Та знаєте, війна – це справа не жіноча. Кожен чоловік там дуже хоче, щоб його чекали тут. Це той тил, що любить, вірить, і заради якого ти просто зобов’язаний повернутися живим.

М. Л.: А що на сьогодні вкрай необхідне нашій медичній службі?

В. С.: Багато речей, є вже напрацьовані шляхи вирішення питань забезпечення і вони реалізуються. Скажу про найнеобхідніше – це сучасні індивідуальні аптечки, «натівського» зразка. І волонтерські організації та діаспора вже збирають ці аптечки. А міністерство оборони поки лише порахувало гроші, котрі потрібні на ці аптечки – 195 млн. грн. Як то кажуть, голі факти – судіть самі.

М. Л.: Які в Вас плани на майбутнє?

В. С.: Є бажання максимально зберегти життя та здоров’я наших хлопців-захисників. Налагодити систему ранньої реабілітації, щоб вони поверталися до повноцінного життя, бо її на сьогодні практично немає, вона зруйнована. Санаторії, які були реабілітаційними базами, приватизовані і перетворені на готелі. А, власне, служба медичної та фізичної реабілітації перебуває у досить складному становищі. Скажу одне – у лікарському переліку спеціальностей немає медичної реабілітації. Наукова спеціальність є, а лікарської – не існує. Та головне бажання і гори можна звернути, люди допоможуть.

Ми побажали лікареві успіху та публікуємо надані ним контакти, скориставшись котрими, кожен з нас зможе допомогти колегам:

Медична Служба Штабу Національного Спротиву

тел.: (063) 197-03-03 – Володимир

www.facebook.com/Medsluzhba2013/info