Добрий день, шановні читачі! Ми продовжуємо нашу тему про медичну комунікацію і в цьому розділі хочемо вам розповісти про роботу із запереченнями та про повідомлення поганих новин. Як перше, так і друге є дуже непростою складовою у роботі лікаря. І ці моменти є одними з тих, що частіше за все призводять до синдрому вигоряння в лікарів. А також всі дослідники називають порушення алгоритму роботи із запереченнями однією з  головних причин виникнення скарг пацієнтів на лікарів. Тому варто навчитися працювати з ними правильно та з найбільшим коефіцієнтом корисної дії  Тож почнемо. Заперечення – це необхідність пацієнта отримати інформацію, якої йому не вистачає, позбавитись сумнівів. Мистецтво роботи із запереченнями є в тому, щоб знайти, в чому з ними можна погодитись. І тут потрібно згадати такий психологічний феномен як прийняття. Людина може прийняти будь-яку точку зору іншої людини, але це не означає, що вона буде з нею погоджуватись.

Побудова якісно нової системи стандартизації медичної допомоги відбувається на основі розробки клінічних настанов, медичних стандартів, уніфікованих клінічних протоколів та локальних протоколів медичної допомоги на засадах доказової медицини. У разі відсутності затверджених МОЗ медико-технологічних документів з необхідної теми медичний заклад може самостійно розробити власні локальні протоколи медичної допомоги, використавши довідково-інформаційний фонд Реєстру медико-технологічних документів

В предыдущем номере нашего журнала шла речь о том, что одной из наиболее важных задач педиатрической помощи является управление болью. Были расмотрены основные принципы оценивания боли  у детей. Мы бы хотели продолжить эту тему и обратить ваше внимание на актуальность стратегий контроля боли у новорожденных детей На сегодняшний день не вызывает сомнения тот факт, что новорожденные испытывают боль. Они имеют краткосрочные и долгосрочные последствия боли, включая нарушение неврологического и поведенческого развития. Эффектами тяжелой и неоднократной боли являются развитие внутрижелудочковых кровоизлияний, перивентрикулярной ишемии, повышение риска метаболического ацидоза, сепсиса, ДВС-синдрома. Увеличение в ОИТН количества процедур, повреждающих кожу, связано с наличием у детей, перенесших эти процедуры, более тонкого слоя серого вещества коры головного мозга в возрасте 7 лет. Стресс, связанный с неонатальной болью, корелирует с более низкой когнитивной и моторной функцией в корригированном возрасте 8–18 лет и более тревожным/депрессивным поведением в возрасте от 18 месяцев до 30 лет [1–3].

27–29 вересня у м. Львів відбувся ІІ Конгрес Української академії педіатрії. Офіційну участь у конгресі також взяли Польська асоціація педіатрів та Литовська педіатрична асоціація. Захід об’єднав спеціалістів із семи країн Європи, всього Конгрес Української академії педіатрії відвідали понад 450 лікарів-практиків і науковців, що працюють за спеціальністю «педіатрія», «загальна практика – сімейна медицина», «неонатологія», «дитячі інфекційні хвороби», «дитяча імунологія», «дитяча отоларингологія», «дитяча хірургія» та ін.   Особливими гостями цьогорічного Конгресу стали генеральний секретар Європейської академії педіатрії Adamos Hadjipanayis; Голова посилення системи імунізації Європейського бюро ВООЗ Chekmak Nijazi; член Президії Європейської асоціації педіатрії професор Arunas Valiulis; президент Литовської асоціації педіатрів Vaidotas Urbonas; віце-президент Польської педіатричної асоціації Danuta Zwolinska.   Вперше у межах Конгресу Української академії педіатрії відбулися секції з дитячої кардіоревматології, дитячих інфекційних хвороб, громадського здоров'я, педіатрії розвитку. Вже традиційно – загальна педіатрія, дитяча гастроентерологія та нутріціологія, пульмонологія та алергологія, майстер-курс із вакцинації. Вперше відбулися тренінги з BLS і PALS у маленьких групах із відпрацюванням практичних навичок на манекенах.   Громадська організація «Українська академія педіатрії» створена задля розширення зв’язків між медичними спільнотами України та зарубіжних держав, сприяння впровадженню в Україні  міжнародних стандартів надання медико-соціальної допомоги дітям

Або Як часто у житті бувають випадкові збіги?    Бувають такі клінічні випадки, продовження яких може бути навіть цікавішим за початок. А початком була публікація Людмили Шупенок «Адреногенітальний синдром: випадок з практики та огляд письменництва» (журнал «З турботою про жінку», 7 (73) за 2016 рік). Коротко нагадаємо історію. Під час вагітності, за даними УЗД, у 25 тижнів у плода з нормальним жіночим каріотипом було відмічено сумнівний вигляд зовнішніх статевих органів. Запідозрено наявність адреногенітального синдрому (АГС). Діагноз сільвтрачаючої форми АГС був підтверджений після народження дитини клініко-лабораторними методами (ДНК-діагностика не проводилася). Обговорювалися можливості внутрішньоутробного лікування плодів з АГС, проблемні питання пренатальної верифікації діагнозу та ведення таких вагітностей. І ось пані Людмила для медико-генетичного консультування скеровує рідну сестру цієї жінки, 30 років. У неї є здорова донька п’яти років, наразі друга вагітність терміном 7–8 тижнів. Пацієнтка ставить питання – чи є у неї ризик мати дитину з АГС?

  Чи можуть діти мати артеріальну гіпертензію? У той час, коли більшість медичних дискусій відбувається навколо проблеми підвищення артеріального тиску (АТ) у дорослих, діти будь-якого віку, від новонародженого до підлітка, можуть мати артеріальну гіпертензію (АГ) як симптом або безпосередньо прояв первинного захворювання. Але на відміну від дорослих, у дітей цей патологічний стан дуже часто не має жодних клінічних проявів і, відповідно, не забезпечується адекватний медичний супровід  Що нам відомо про АГ у дітей? Її поширеність коливається від 2% у країнах центральної Європи [1–3] до 12–13% за результатами досліджень у південній Європі [4–6]. Разом із тим, якщо діти мають ожиріння, то частота виявлення АГ у них зростає до 25%. Безліч досліджень вказують на тісний зв'язок між обводом стегон, зростанням індексу маси тіла та рівнем АТ у дітей і дорослих [7, 8, 9]. Окрім відомих даних про поширеність АГ серед дітей, що страждають на цукровий діабет, хронічні захворювання нирок, для педіатрів велику зацікавленість можуть викликати дослідження, які доводять, що передчасні пологи у анамнезі та низька маса тіла при народженні визнані факторами ризику розвитку АГ у дорослих [10, 11]. Патогенетичні механізми формування АГ у передчасно народжених дітей потребують уточнення, але факт залишається фактом.

Під час II Конгресу Української академії педіатрії, що відбувся у Львові 27–29 вересня, редакції «З турботою про Дитину» вдалося поспілкуватись із Адамосом Хаджипанаісом – доцентом Медичної школи Європейського університету Кіпру, генеральним секретарем Європейської академії педіатрії.   Основні наукові інтереси доктора Хаджипанаіса – педіатрія, медична комунікація, телемедицина та інформаційні технології, використання антибіотиків і розвиток резистентності. Адамос Хаджипанаіс – частий гість міжнародних конференцій із педіатрії. Своїми лекціями він руйнує стереотипи лікарів про патерни терапії, зокрема про призначення антибіотиків. За переконанням доктора Хаджипанаіса, педіатр, як і будь-який інший лікар, має в першу чергу керуватися питанням «А що найкраще для пацієнта?», а не уніфікованими протоколами.   З Адамосом Хаджипанаісом ми зустрілись в одній із кав’ярень Львова   ЗТД: Ви вперше в Україні? Адамос Хаджипанаіс: Так, вперше. Я прилетів у Львів позавчора. Встигнув прогулятися містом, побачити історичний центр. Центр, до речі, фантастичний! Мені дуже подобається архітектура. Побував у кількох місцевих ресторанах – все дуже смачно! Я не знаю особливостей інфраструктури, але, як на мене, Львів міг би стати чудовим майданчиком для проведення конференцій і одним із провідних варіантів для проведення заходів у Європі. Є аеропорт – щоправда, не знаю, як багато прямих рейсів літає з Європи. Однак вартість проживання і харчування тут досить низька для європейців, а якість висока, тому вам варто просувати Львів і Україну як майданчик для подій.   ЗТД: У журналі «З турботою про Дитину» ми говоримо, що наша місія – дати знання від лікарів-практиків лікарям-практикам. Чи є якесь гасло у Вас? А. Х.: Для мене головне гасло у роботі – не нашкодь. Зокрема, про це була моя сьогоднішня презентація. Ми маємо дати можливість організму дитини самотужки поборотися з хворобою. А не нашпиговувати її всеможливими медикаментами. Таким чином ми провокуємо подвійний токсичний шок: з одного боку, збудники хвороби отруюють організм, а ми посилюємо негативний вплив ще й введенням препаратів.   ЗТД: А що, коли у дитини температура 39? А. Х.: Нічого! Навіть і коли 40! Дати дитині спокій і давати багато пити. Насправді у всіх країнах, де б я не читав, мої доповіді викликають нерозуміння і навіть спротив. Одна з основних проблем сучасної медицини – нераціональне використання антибіотиків. Їх призначають і коли треба, і коли в цьому немає необхідності. Нежить, застуда, кашель – ось вам антибіотик. Цього робити не можна! Таким чином ми не лише даємо зайве навантаження на організм дитини, у якої імунітет працює на повну, але й сприяємо антибіотикорезистентності. І коли я кажу під час виступу «якщо у дитини температура 39, це не привід прописувати антибіотик», всі дуже дивуються. Бо вважають ці препарати чарівною паличкою на всі випадки життя. Тому не думайте, що це лише українська проблема; несвідоме призначення антибіотиків притаманне всім європейським країнам.   ЗТД: Певно, Ви не дуже популярні серед фармацевтичних компаній. А. Х.: Навпаки, про мене знають всі! Виробникам антибіотиків дуже складно пояснити, що безграмотне призначення цих препаратів – це проблема як для нас, так і для них. Нехай сьогодні вони домовляться з лікарем, який рекомендуватиме всім своїм пацієнтам при будь-яких проблемах антибіотики. І сьогодні компанія заробить на цьому. Однак завтра у всіх цих пацієнтів розвинеться антибіотикорезистентність і препарати, які ще вчора легко справлялись із захворюваннями, не працюватимуть. Відповідно і компанії нічого не зароблятимуть – антибіотики не купуватимуть через неефективність.   ЗТД: В Україні вважається, якщо лікар не виписав хоча б кілька препаратів, то це поганий спеціаліст. А. Х.: Так, у нас схожа ситуація. Мій практичний досвід здобув мені ім’я не лише серед колег, а й серед батьків. Тому зараз не лише пацієнти можуть обирати мене, але і я їх. На прийом до мене приходять люди не тому, що вони закріплені територіально до моєї дільниці і в них немає вибору, а тому, що хочуть лікуватися саме в мене. Якщо вони обирають мене, то зі свого боку я прошу довіритись моїм знанням і досвіду. Зараз я з першої зустрічі можу сказати напевно, чи «підходимо» ми з пацієнтами один одному. Буває, батьки приводять дитину на прийом, бо чули про мене. При цьому повністю ігнорують мої рекомендації. Якщо вони не дослухаються до моїх призначень, значить, вони мені не довіряють. Лікар має бути заодно з батьками, це має бути команда, що працює на благо дитини. А у випадку, коли дорослі ігнорують твої поради, як можна співпрацювати?   ЗТД: В Україні, на жаль, окрім проблеми нераціональної антибіотикотерапії є ще проблема вакцинації. Точніше, потужного антивакцинального руху. А. Х.: Так, я знайомий із ситуацією, що склалася з вакцинацією. Це дуже серйозна проблема. Якщо ви спитаєте моєї думки, то за дві тисячі років класичної медицини, не беручи до уваги народну медицину та інші практики, ми маємо три наріжні камені, що допомогли знизити людську смертність і дали поштовх для розвитку. Перший – чиста вода. Другий – антибіотики. І третій – щеплення.   Наразі вам потрібно проводити роботу не лише з батьками, а й із фахівцями. У мене склалось враження, що частина українських лікарів не дуже вірить у ефективність вакцинації. Якщо переконати їх, що це життєво важливо, то вони зможуть переконати своїх пацієнтів. Якими б начитаними у питанні дитячого здоров’я не були батьки, якщо їхній педіатр проти вакцинації, то шанс, що у дитини будуть всі щеплення, мізерний. І чи поведе навіть така «просунута» мама дитину до іншого лікаря, що порадить вакцинуватись?   Вам потрібно зробити ще багато роботи у цьому напрямку, робота має проводитися паралельно і з батьками, і з лікарями. Фахівці мають розуміти ризики, яким піддається невакцинована дитина.   Я співпрацюю з Європейським центром профілактики та контролю за захворюваннями (ECDS). Для Європи ми працюємо над створенням електронного паспорту імунізації. Це спеціальний портал, на якому ви можете зареєструватися. Там зібрана інформація про щеплення дітей – які вакцини використовувались, коли щеплення було зроблено, особливості реакції. Таким чином стане легше контролювати поширення захворювань.   ЗТД: Окрім успішної педіатричної практики Ви написали ще й книги – «Педіатрія для кожного», «Алергія у дитини» і «Все про вашого малюка». Розкажіть про ці книги. Вони призначені для батьків? А. Х.: Так, це книги для самоосвіти батьків. Не лише лікарі мають постійно навчатися і отримувати нову інформацію – з родинами також потрібно проводити пояснювальну роботу. Якщо батьки не розуміють фізіологію дитини на якомусь загальному рівні, то постійно панікують і не можуть повністю довіритись лікарю. Між іншим, ці книги користувались великим попитом на Кіпрі. У мене є навіть кілька історій, пов’язаних із цими виданнями. Одного разу я сидів у передпокої в клініці, а поруч чекали свого прийому пара – чоловік і вагітна дружина. І от вона сидить і читає мою книгу – до слова, там дуже великий том і важить майже 3 кг. Я сиджу поруч із нею і починаю заглядати, що ж саме вона читає. І питаю, чи подобається їй книга. «Ви просто зобов’язані її придбати! Це прекрасна книга!». «Але ж вона така важка, навіщо її носити із собою?» – питаю її. «Ні-ні, вона дуже цікава! Її вага – дрібниця. Я ж готуюсь стати мамою, тому мені особливо цікаво». Я попросив проглянути книгу. Вона передала її мені, а я перевернув її задньою обкладинкою, де традиційно розміщується фото автора. Жінка подивилась на фото. На мене. Знову на фото і на мене. Тоді повертається до чоловіка, починає його торсати і кричати «Це він, це він!».   ЗТД: А з ким Вам взагалі легше працювати – з дітьми чи батьками? А. Х.: Мені однаково легко працювати з усіма. Педіатру необхідно налагодити контакт як із маленьким пацієнтом, так і з його родиною. Насправді цих навичок часто не вистачає молодим лікарям.   ЗТД: Що б Ви порадили молодим лікарям? А. Х.: Я б порадив бути ввічливим і уважним. Необхідно знайти підхід і до пацієнта, і до його родини. Не варто нехтувати увагою до батьків – їм потрібно розказати про те, що відбувається з дитиною, і пояснити усі ваші рекомендації. Лише так вони приймуть ваші поради і довірятимуть вам. Рішення щодо терапії часто приймається разом із батьками, і кожна сторона несе відповідальність за здоров’я пацієнта. Пам’ятайте, що ваш інтерес – не задоволення батьків, їхнього бачення лікування чи фармацевтичних компаній, не гроші чи власна популярність, а здоров’я пацієнта. Усі ваші рішення мають базуватися на цьому твердженні і бути індивідуалізовані.   Бесідувала Наталія Левадська

Журнал «З турботою про Дитину» занимает особое место в портфеле издательства EXTEMPORE. Многие годы он помогал нашим читателям в ежедневной практике – наши авторы освещали редкие случаи на страницах издания, делились опытом и делали доступными мировые протоколы по лечению заболеваний. Встречайте нового главного редактора журнала – человека, трепетно относящегося к своей профессии и маленьким пациентам, педиатра с многолетним опытом, директора педиатрического направления МС «Добробут» Алексея Аркадьевича Рыкова. Под его руководством издание станет еще более чутким к вашим профессиональным потребностям. Алексей Рыков честно и открыто рассказал о своей работе в медицине, о журнале, мечтах и видении развития педиатрии в Украине. И этим рассказом мы с вами с удовольствием делимся!   Об опыте работы – После окончания университета я работал в детской больнице №7 и в тогдашнем Институте урологии и нефрологии на кафедре детской нефрологии. Через лет пять я ушел в медицинскую лабораторию «ДИЛА» на должность медицинского маркетинг-директора, при этом оставаясь ответственным врачом по больнице. На новом месте я проработал 10 лет. Я не боюсь частных структур, так как сам помогал развивать одну из них. Я все равно хотел вернуться в практическую медицину и ушел в частную клинику – в «Добробут», который на тот момент был одним из лидеров в педиатрии. Около двух-трех лет я был на должности заведующего отделением, потом было открытие поликлиники под моим началом. Есть определенные нюансы, которые я пытаюсь привнести в украинскую педиатрию. Это понравилось руководству, и мне предложили возглавить педиатрическое направление сети.   О нашей медицине и «остальной» – Самая первая моя зарубежная стажировка была во время учебы в училище в Советском Союзе – возможно, с нее и началось все. В 80-х по студенческому обмену нас повезли в Польшу. На тот момент Советский Союз не имел уже такого влияния, и поляки начали активно сотрудничать с США. В рамках этого партнерства под Краковом был построен педиатрический госпиталь. Конечно, он был сделан по американским меркам того времени, но для нас казался каким-то космическим кораблем – огромный, современный. В США выучили весь персонал для этого госпиталя, привозили своих специалистов для обучения поляков. Что меня более всего впечатлило – это не само здание и даже не аппаратура, а подходы и принципы, которые они использовали. Увиденное кардинально отличалось от того, что было в Советском Союзе. Тогда я понял, что существует две медицины – наша и вся остальная. В реанимации никто не заставлял надевать бахилы («мы же боимся внутрибольничной инфекции, а не того, что вы принесете с собой»).   О медицинской реформе – Если все будет идти так, как задумано, для врача в этой реформе будет три больших плюса. Во-первых, доктор будет свободен в выборе терапии для пациента. Конечно, это влечет за собой и ответственность – теперь специалист должен быть более активным, постоянно учиться и четко понимать, что он делает. Врачу необходимо будет заниматься своим образованием, чтобы знать больше и быть профессионалом более высокого уровня, чем коллега. Это хорошо для общества в целом – как медицинские учреждения, так и отдельные специалисты будут конкурировать между собой и стараться совершенствоваться. Во-вторых, отменяют обязательные вызовы на дом. Раньше пациент звонил в регистратуру и говорил: «Мне врача!». По какой причине человек вызывает врача – это другой вопрос. Доктор брал сумку, бросал все и отправлялся на вызов. Это могла быть бабушка, которой просто нужно было поговорить с кем-то. Или ребенок с элементарным насморком, не требующим срочной помощи. Теперь эти «походы» отменяют – специалист должен будет пообщаться с пациентом и принять решение, идти ли ему на вызов. Конечно, не все радо принимают это нововведение, ведь это означает взять ответственность за пациента на себя. Третий плюс – материальный. При этой реформе врачи будут достойно зарабатывать, а не получать смешную зарплату.   О повышении компетенций врача – На мое глубокое убеждение, любой специалист, который не пытается узнать что-то новое, особенно в медицине, где все очень быстро может меняться и часто необходимо быть на шаг впереди, не имеет будущего как профессионал. В области повышения компетенций есть две большие проблемы. Во-первых, наше базовое медицинское образование довольно слабое. И всегда было таким, к сожалению. Я знаю американскую и немецкую систему образования, еще во времена моей учебы это было небо и земля, по сравнению с советской. Когда речь заходит о знаниях, то даже я не знаю всего того, что знает американский педиатр. Если говорить об умениях делать что-то руками, то, скажем, постановка центрального катетера, артериального катетера, интубация, торакотомия и так далее – базовые навыки американского педиатра, которые он получает в университете. У нас же эти процедуры выполняют реаниматологи, и то не все. Медицинская реформа должна начинаться с реформы образования. Это все понимают, но, к сожалению, с учетом того коррупционного монстра, который вырос в обеих сферах – как образовательной, так и медицинской, это очень сложно сделать. Специалисты первичного звена при корректном внедрении реформы будут выполнять роль фильтра и перенимать на себя часть проблем, которыми сейчас занимаются узкопрофильные специалисты. Врачи первичного звена будут заниматься большинством проблем, как и во всем мире. Таким образом, второе звено будет немного разгружено – ведь банальный насморк не должен лечить отоларинголог, им должен заниматься педиатр/семейный врач.   Об интернах – Конечно, интернам будет что почитать в нашем журнале! У меня возникла большая надежда касательно молодых врачей. Молодежь, которая приходит работать, – это совершенно другие люди. У них есть много преимуществ перед нами: они понимают, зачем они идут учиться (конечно, не все), они мотивированы и современны, у них нет преклонения перед авторитетами, которое воспитали в нашем поколении, их интересуют только факты. При этом они самодостаточны. В нашем медицинском центре мы работаем с молодежной программой M-gate, молодые врачи проходят у нас обучение. Это очень перспективные специалисты, главное – дать им толчок и понимание, где и как они должны учиться. В отличие от нас, у них есть базовый английский, открывающий им путь практически к любой информации, что есть в доступе.   О журнале – Основная концепция издания, которой я руководствуюсь, – сделать журнал практических врачей для практических врачей. Чтобы материалы на страницах издания помогали доктору в его ежедневной работе. С другой стороны, давать ту информацию, о которой специалист может забывать, потому что в ежедневной практике не стыкается с этим. А так он может открыть журнал, почитать и вспомнить. Мы хотим сделать так, чтобы наш журнал зачитывали до дыр, а потом передавали друг другу. У нас ведь вообще в Украине есть два вида журналов: одни публикуют исключительно заказной рекламный контент, а вторые – исключительно научные материалы. В обоих случаях практику сложно найти полезную информацию для применения. Еще один нюанс – к моему большому сожалению, современные врачи не владеют английским языком и не имеют доступа к актуальной информации. Поэтому хочется дать им возможность получать последние новости быстро и без выезда заграницу.   О рекламе – Будет ли реклама на страницах журнала? Нет смысла кривить душой – любое издание требует денежных средств для функционирования. И либо эта ноша ложится на плечи читателей, либо финансирование приходит извне. Реклама в издании будет, но она не повлияет на контент. Никаких заангажированных материалов и скрытой рекламы. Нормальный цивилизованный подход – это декларация конфликта интересов, указание поддержки компаний тех или иных материалов. Именно этот подход мы и будем практиковать.   Об основных вопросах первичного звена – Большинство проблем решается на первичном звене. Более того, после лечения на вторичном звене пациент все равно возвращается к семейному врачу. Основная проблема в практике педиатра – инфекционная патология, рациональная антибиотикотерапия. Важный вопрос – особенности развития детей и наблюдение за ребенком в целом. Внимания требует нейропсихологическая оценка детей. К примеру, аутизм часто ставят там, где его нет, и при этом могут игнорировать его проявления в другом случае. Вопросы аллергических заболеваний требуют рационального подхода. Ведь то, что считается аллергией у нас, аллергией не является, а «настоящую» аллергию должным образом не лечат. Та же астма перейдет в сферу ведения педиатров, и врачи должны понимать, что с ней делать.   О планах – Прежде всего, хотелось бы сделать журнал и другие наши активности частью последипломного образования. Чтобы доктор мог не просто прочитать материалы и получить знания, но и получал какой-то сертификат о повышении квалификации. Уверен, в итоге в нашей стране будет реорганизовано эту ступень образования. Хочется сделать формат активностей «вживую»: конференции, мастер-классы. Таким образом можно не только получить знания, но и закрепить их на практике. Собственно 9 декабря мы постараемся воплотить эти планы в жизнь (Профи-Лаб «ВСТРЕЧИ ПРОФЕССИОНАЛОВ: педиатрия». – Прим. ред.).   О мечтах – С самого начала я мечтал, что у меня будет клиника, где все врачи будут работать правильно (смеется). В нашей медицинской сети педиатров много, они все пришли из разных мест, и я понимаю, что, наверное, не все из них и не всегда руководствуются доказательностью в принятии решений. Но мы стараемся их обучать, и я надеюсь, что педиатрическая часть к концу этого года будет соответствовать моему видению современной педиатрической клиники. Вторая моя мечта – реализация медицинской реформы. Хочется, чтобы планы Минздрава хотя бы в части последипломного образования, по развитию врачей воплотились в жизнь и мы наконец увидели ту медицину, которая хоть как-то приблизится к европейской. Проблемы в медицинской сфере есть везде, во всех системах и во всех государствах. Вопрос в другом – в развитых странах везде пациентоориентированный подход, выше всего ставятся интересы пациента, а потом уже идут корпоративные и финансовые. Хотелось бы, чтобы и у нас была такая модель, чтобы врачи принимали решения, исходя из интересов пациента.  

Артеріальна гіпертензія – не частий, але серйозний патологічний стан новонародженої дитини, тим більше, що її реєстрація може свідчити про наявність вроджених вад розвитку (нирок, серця) чи розвиток ятрогенних ускладнень інтенсивної терапії Лікування Лікування повинно бути індивідуалізованим в залежності від тяжкості та етіології АГ. Насамперед, необхідним є видалення будь-яких ятрогенних причин гіпертензії. Наприклад,  зменшення дози стероїдів, інотропних засобів, корекція програми інфузійної терапії, адекватне знеболення. Повинно бути продуманим рішення щодо використання пупочних артеріальних катетерів, потенційних нефротоксинів (аміноглікозидів, індометацина) [1, 12].

16 березня ми провели перший у цьому році майстер-клас із педіатрії. Спікери – Станіслава Гапонова, Тетяна Рибакова та Антоніна Лободюк – говорили про розлади аутистичного спектру та можливості ранньої діагностики на педіатричному прийомі                                                                                                         Багатьом фахівцям первинної ланки здається, що діагностика аутизму – не їхній профіль. Однак педіатр або сімейний лікар частіше за інших спеціалістів бачить дитину і, відповідно, спостерігає за розвитком маленького пацієнта. Тому і ознаки аутизму найпершими можуть помітити саме ці фахівці. Рівень діагностики аутизму у дітей віком до трьох років в Україні залишається вкрай низьким. А це значить, що надання медико-соціальної допомоги таким дітям відтерміновується і знижується шанс на нормальну соціальну адаптацію.