LUDZIE CZY BOGOWIE?

 

  1. У допологовій (пренатальній) діагностиці зокрема, та у медицині плода взагалі, практично щодня доводиться стикатися з питаннями життя та смерті. Аби самому не впасти в легку ілюзію «вершителя доль» та примусити батьків не скидати з себе відповідальності за долю власної дитини, досить часто доводиться собі та їм нагадувати, що лікарі є людьми, а не богами.
  2. Якось була на прийомі замінна українська мати, яка виношує дитину польській родині, разом з, власне, генетичними батьками. Останні подарували мені книжку, що, в продовження нашої колишньої з родиною розмови, якраз і має назву «ЛЮДИ ЧИ БОГИ / LUDZIE CZY BOGOWIE». Книжка дістала в Польщі вже 2-ге видання, містить 27 розмов з найвідомішими польськими лікарями (автори – Dariusz Kortko та Krystyna Bochenek, видавництво AGORA SA, належить до порад Biblioteka Gazety Wyborczej).
  3. Слід знати, що У СЕРЕДНЬОМУ поляки є набагато ближчими ментально до українців, ніж будь-хто инший з народів-сусідів, включно з росіянами. Умовно кажучи, такими приблизно й були б українці, якби дістали менший нищівний тиск з боку російської імперії впродовж століть. Більше того, оскільки Польща входила до складу «соціалістичного табору» та СЕВ («Савєта Еканамічєскай Взаімапомащі»), організація медицини й науки в них за радянських часів була майже як близнюки-брати подібною до української.

Але останніми понад 20-ма роками, оскільки суспільство не тупцювало на одному місці, розмірковуючи, треба бути «з розумними чи з красівимі»J, Польща здійснила вражаючи кроки у розвитку політики й економіки, науки й медицини. Тому, НА МІЙ ОСОБИСТИЙ ПОГЛЯД, саме у поляків слід навчатися, як перебудовувати українське суспільство, науку та медицину.

  1. Відповідно, передбачаю, що на підставі викладеного вище можна сподіватися на цікавість та зрозумілість змісту книжки «ЛЮДИ ЧИ БОГИ» українським читачам, як «уже вихідцям», так і «ще не вихідцям» з радянського минулого/сьогоденного. Тому на шпальтах е-сторінки «Фонду Медицини Плода, Україна» у Facebook та часопису «З Турботою про Жінку» оприлюднюватимемо цитати з книжки.
  2. Сама ідея такої книжки є цікавою для наслідування, і було б добрим, якби хтось із новинарів українських ЗМІ взявся за подібний проект!

 

Стор. 10. Dariusz Kortko:

«Впродовж кількох років розмовляли з лікарями, бо не могли погодитися з оскарженнями, що вони неуважні, перевтомлені, у сталій погоні за грошима, неморальні, втратили співчуття. «Уринковані», затоплені в процедурах, контрактах, лічать на касі пункти за лікування. Що збагатилися, і помітно – побудували будинки, їздять ліпшими автівками, відпустки проводять у теплих краях. Пацієнт є клієнтом.

Розпитували: всі, більшість чи дехто? Хто то є великим лікарем? На яку нагороду можна розраховувати і як миритися з поразками? Звідки черпають зразки, хто для них є майстром?

Нагороджували нашу цікавість. Оповідали про найінтимніші справи, часто були ті зізнання дуже зворушливими. Охоче розмовляли о сенсі страждання, хвороби та смерті, з якою так часто мали зустрічатися.

Майже всі підтверджували, що наше покоління виперло смерть зі свідомості. О смерті не розмовляє, відмовляє їй у праві буття, немає для неї місця в нашому світі. Замріялися навіть, щоби її лікувати. Проте смерті не відсунути, хоч би ми того не хотіли, йде з нами через життя.»

 

Стор. 24. Проф. Kornel Gibiński (1915-2012), надзвичайний терапевт і гастроентеролог:

…пан викладає, пише до престижних медичних видань, усі рахуються з думкою пана. Для кількох поколінь лікарів пан є авторитетом...

– Ніхто не читає того, що пишу.

– Чому пан так каже? Якби не читали, то не замовляли б наступних текстів.

– Кажу, що не читають. Роками проголошую те саме, а всі поводяться так, якби перший раз о тим чули… Нікого не зачаровує те, що кажу… Наприклад, роками нагадую, що мало робимо, аби забезпечити гідну смерть умираючій людині. Багато зусиль іде на рятування новонароджених, на покращення комфорту пологів, на забезпечення плода й мами. Зважають на життя, а що зроблено для помирання? Ніц!

Люди помирають усамітнені, бо немає кому ними зайнятися. Нема родини, бо родина працює. Шпиталь виписує, бо вже нічого не може зробити; не хочуть марнувати ліжка та псувати статистику. Нерідко видно бажання позбавитися хворого, і людина відходить в трагічних умовах. А як приходить у світ, то має такий комфорт. Чому відхід не трактувати так само? Це ж такий самий пункт життя, як і прихід у світ. Чому ж не потрактувати його з подібним піклуванням?… Сучасним підходом постають хоспіси,.. щоби иншим запевнити гідніший, спокійніший відхід. Людям, які потерпають від самотности, своєї безпорадности, а не лише тому, що «болить»…

– Чому так?

– Недооцінюємо, яку велику вагу в контакті з иншою людиною грає здібність співчуття. То джерело лікарського покликання, адже співчуття, вразливість до страждання є основою медицини. Чому лікар допомагає пацієнтові? Бо прагне полегшити страждання…

…Треба більше піднімати питання, на що слід витрачати гроші, які є: на рятування від смерти чи на задоволення потреб сотень тисяч людей?… Почали ми лікувати смерть, а то нонсенс, бо смерти не уникнути. Йдеться о передчасній смерті. Якби не було хвороби, люди би передчасно не вмирали. О тим ідеться…»