21 лютого 2012 року Верховною Радою України прийнято в першому читанні проект Закону України про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмежень у використанні допоміжних репродуктивних технологій (реєстр. № 8282).
Законопроектом передбачається внесення змін до статті 123 Сімейного кодексу України від 10.01.2002 № 2947-III та статті 48 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ.
Так, із прийняттям вказаного законопроекту планується ввести наступні обмеження у використанні допоміжних репродуктивних технологій:
- Вік повнолітньої жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення та імплантація ембріона, не повинен перевищувати 49 років на день перенесення ембріонів. У виключних випадках вікове обмеження для жінки може бути збільшено на підставі висновку комісії, утвореної органом центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я.
- Допоміжне (сурогатне) материнство може здійснюватись лише іноземним громадянам тих країн, де ця процедура дозволена законодавством.
- Умовами проведення допоміжного (сурогатного) материнства є відсутність безпосереднього генетичного зв’язку дитини з допоміжною (сурогатною) матір’ю та генетичний зв’язок принаймні з одним із майбутніх батьків.
Редакція журналу «З турботою про Жінку» звернулась до Миколи Леонідовича Аряєва, чл.-кор. НАМН України, д. м. н., професора, проректора Одеського національного медичного університету, зав. кафедри педіатрії, неонатології та біоетики, та Олени Бабич, медичного адвоката, партнера Юридичної компанії «Бабич, Сисоєнко і Партнери» з проханням прокоментувати зазначений проект.
Коментар М. Л. Аряєва
Безумовно, будь-які кроки щодо належного правового регулювання медико-біологічної сфери є позитивними за умови широкого попереднього обговорення необхідності прийняття закону, його суті, цілей і завдань. Негативним прикладом недостатньої реалізації такого принципу є існуюча законодавча база в галузі трансплантології, після прийняття якої були суттєво обмежені можливості проведення трансплантації органів і тканин в Україні.
Концептуально обговорення тієї чи іншої проблеми, що стосується медико-біологічної сфери, має декілька вимірів: суто професійний, екстраюридичний (деонтологічний), юридичний (правовий) та етичний (біоетичний).
З нашої точки зору, передбачені законодавством зміни у Сімейному кодексі України та Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» не порушують умови професійної діяльності у галузі репродуктивної медицини.
У той же час обмеження можливості застосування методу допоміжного (сурогатного) материнства лише іноземними громадянами тих країн, де ця процедура дозволена законодавством, може стати об'єктом деонтологічної оцінки тому, що стосується професійних кодексів і норм взаємин між фахівцями, а також між фахівцями, пацієнтами та їх родичами. Пропоновані обмеження умов надання медичної допомоги іноземним громадянам можуть мати певні негативні економічні наслідки для вітчизняних клінік, що використовують допоміжні репродуктивні технології і для України в цілому. Причина полягає в позбавленні конкурентних переваг на ринку медичних послуг для вітчизняних лікувальних закладів у порівнянні з країнами, в яких не передбачено такого правового обмеження.
Дуже важливою є правова оцінка такого обмеження з точки зору його відповідності положенням Конституції України. Йдеться про заборону дискримінації в питаннях народження дітей і використання методів лікування або вирішення проблем у репродукційній сфері за ознаками проживання на означеній території тієї чи іншої держави і виходячи із законодавства іншої країни. У ст. 26 Конституції зазначено, що «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України».
Ретельної правової оцінки потребує встановлення вікового обмеження 49 років для жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення та імплантація ембріона. Виникає необхідність законодавчого визначення, які саме випадки в цьому контексті вважаються винятковими. Потрібне законодавче закріплення процедури роботи комісії, яка може дозволити збільшити вікове обмеження для жінки та порядок ініціювання її скликання лікувальним закладом, пацієнтом або іншими особами.
Етична оцінка законопроекту лежить в площині міжгалузевої дисципліни — біоетики. Остання виникла як етична відповідь на неконтрольоване впровадження новітніх медико-біологічних технологій, за допомогою яких людина почала претендувати на контроль власної еволюції і покращення своєї природи за власним розумінням (!). Біоетичні складнощі аналізу проблеми допоміжних репродуктивних технологій загальновідомі через різні причини — соціальні, релігійні, моральні. У багатьох країнах світу застосування сурогатного материнства заборонено законом.
Очевидний факт успішного становлення і динамічного розвитку біоетики в Україні наглядно відображає прихильність нашого суспільства принципам демократичної побудови держави, міжнародної інтеграції та захисту прав особистості.
Не випадково починаючи з 2011–2012 учбового року викладання біоетики і біобезпеки стало обов'язковим на усіх факультетах вищих медичних навчальних закладів у країні.
З біоетичної точки зору необхідність прийняття закону має достатнє обґрунтовування. «Конвенцією ООН про права дитини» встановлено зобов'язання всіх держав, що її ратифікували, захищати дитину від дискримінації, в тому числі й на підставі статусу та походження дитини. Конвенція вимагає здійснення боротьби з незаконним переміщенням дітей та захисту від усіх форм фізичного, психологічного, сексуального насильства, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації. Для виконання міжнародних зобов'язань в Україні прийнятий Закон «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року».
Законодавче врегулювання захисту прав дітей, народжених в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, зокрема з використанням сурогатного материнства, слід розглядати як один із заходів, спрямованих на забезпечення вищезазначеного завдання. На жаль, останнім часом Україна фігурує у скандальних справах, пов'язаних з порушенням прав дітей, народжених внаслідок використання технології сурогатного материнства. Проблема полягає в тому, що дітей, які народжені сурогатною матір'ю в Україні для іноземців, не визнають у країнах, де репродуктивні технології заборонені законом. За такими обставинами батьки вдаються до незаконних способів, зокрема використовуючи контрабандний шлях вивозу дітей за межі України. Долю такої дитини не може відстежити жодна країна.
Іншою ціллю законопроекту є збереження здоров'я сурогатної матері під час вагітності та пологів, повноцінний розвиток дитини при її виношуванні шляхом обмеження віку повнолітньої жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення та імплантація ембріона, 49 роками на день перенесення ембріонів.
В обґрунтуванні необхідності прийняття Закону не зазначений ще один привід для обмеження віку пацієнтки, щодо якої застосовується штучне запліднення. В інтересах майбутньої дитини треба враховувати середню тривалість життя, яка в Україні менше, ніж такий показник в економічно розвинутих країнах. У той самий час слід мати на увазі, що визначені ВООЗ інтервали репродуктивного віку (15–49 років) і оптимальний період для запліднення (20–35 років) мають загальний характер і не враховують індивідуальну ситуацію повною мірою.
Законопроект не порушує основні принципи біоетики: добродіяння, незаподіяння шкоди, поваги до автономії та соціальної справедливості. Разом з тим він потребує деталізації та доопрацювання деяких вищезгаданих положень, що стосуються обмежень за ознаками місця проживання і віку.
Позитивною рисою законопроекту є чітке визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (ст. 123 Сімейного кодексу України). Біоетичний сенс нової редакції статті полягає в захисті майбутньої дитини від дискримінації, стигматизації та наслідків правової невизначеності.
Важливе біоетичне навантаження має зміна ст. 48 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я». Вона регламентує умови генетичного зв'язку дитини з сурогатною матір'ю та майбутніми батьками: «Умовами проведення допоміжного (сурогатного) материнства є відсутність безпосереднього генетичного зв'язку дитини з допоміжною (сурогатною) матір'ю та генетичний зв'язок принаймні з одним із майбутніх батьків». Така реакція цілком відповідає біоетичним принципам і правилам, і надає ясну відповідь на питання можливості використання в програмі штучного запліднення та імплантації повністю донорських репродуктивних клітин.
Законопроект «Про обмеження в застосуванні репродуктивних технологій» в цілому відповідає стратегії забезпечення загальнодержавного пріоритету охорони материнства і дитинства в Україні. Зазначена стратегія першочергову увагу приділяє вдосконаленню нормативно-правової бази охорони дітей у порівнянні з нормами міжнародного права, а також посиленню державного контролю й захисту дітей від жорстокого поводження, насилля й експлуатації.
Можливість широкого обговорення Законів України в процесі їх прийняття є принциповою ознакою демократичної побудови та розвитку громадського суспільства. З іншого боку, можливість попередньої різносторонньої оцінки може суттєво впливати на якість законотворчості.
Удосконалення законодавства у сфері допоміжних репродуктивних технологій є вагомим внеском у подальший розвиток перинатології в нашій країні в межах Національного проекту України «Нове життя — нова якість в охороні материнства і дитинства». Створення системи регіональних перинатальних центрів орієнтовано на об'єднання зусиль ВООЗ, ЮНІСЕФ, Міжнародної асоціації акушерів і гінекологів, Міжнародної асоціації педіатрів та міністерств охорони здоров'я окремих країн щодо глобального зниження дитячої смертності до рівня 5 на 1000 дітей, народжених живими, і майже повного запобігання материнської смертності.
На закінчення хотілося б зазначити, що законопроект, безперечно, не вирішує більшості проблемних питань щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій. Цей напрям медицини потребує комплексного підходу і подальшого професійного, юридичного, екстраюридичного і біоетичного моніторингу. З правової точки зору юридичне регулювання застосування допоміжних репродуктивних технологій доцільно здійснити шляхом прийняття окремого закону.
Коментар Олени Бабич
Тема застосування допоміжних репродуктивних технологій, а особливо методу так званого сурогатного материнства, за останні декілька років набула в Україні чималої популярності. Вперше увага до цієї теми була викликана скандальним випадком із громадянкою Сполучених Штатів Америки, яка декілька років тому намагалась вивезти дитину, народжену сурогатною матір’ю в Україні. Ця дитина, до речі, так і залишилась в Україні. Минулорічна історія із громадянами Франціі, що намагалися нелегально вивезти дітей народжених в Україні, в результаті застосування методу сурогатного материнства, теж не залишилась поза увагою.
Активне висвітлення цих випадків ЗМІ певною мірою змусило законодавця врегулювати деякі питання сфери допоміжних репродуктивних технологій на законодавчому рівні. Одним із таких намагань і є вищезгаданий законопроект.
Безумовно, будь-які кроки щодо належного правового регулювання сфери медицини є однозначно позитивними, але прийняття даного законопроекту, на думку автора, за відсутності законодавчого закріплення механізму застосування нововведених норм, матиме певну низку проблем їх практичного застосування.
Необхідно звернути увагу, що законодавець встановлює вікове обмеження 49 років для жінок, які намагаються завагітніти за допомогою штучного запліднення, а не тільки за допомогою методу сурогатного материнства. Тобто після настання цього віку жінка позбавлена права на застосування допоміжних репродуктивних технологій.
Так, щодо можливості у виняткових випадках збільшення вікового обмеження для жінки, щодо якої застосовується штучне запліднення, на підставі висновку комісії, утвореної органом центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я. Виникає необхідність законодавчого закріплення процедури роботи такої комісії, зокрема порядку її утворення і роботи, визначення кола осіб, які можуть ініціювати її скликання – лікувальний заклад, безпосередньо пацієнт, інші особи, і, головне, які саме випадки, в даному контексті, вважаються винятковими.
Встановлення можливості застосування методу допоміжного (сурогатного) материнства лише іноземним громадянам тих країн, де ця процедура дозволена законодавством, є досить суперечливим.
По-перше, чинне законодавство України не містить визначення поняття допоміжного (сурогатного) материнства. Так, ч. 2 статті 123 Сімейного кодексу України регулює питання походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій шляхом перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям. По-друге, у разі прийняття даного положення, постає необхідність створення та оприлюднення переліку іноземних країн, в яких повністю або частково заборонено застосування допоміжних репродуктивних технологій. Ведення такого переліку, скоріш за все, має бути покладено на орган центральної виконавчої влади у сфері охорони здоров’я – Міністерство охорони здоров’я України.
Одним із позитивних моментів даного законопроекту є намагання закріпити умови генетичного зв’язку дитини з допоміжною (сурогатною) матір’ю та майбутніми батьками. Адже на сьогодні в чинному законодавстві дане питання досі залишається не врегульованим. В цьому контексті одним із основних є питання обов’язковості генетичної спорідненості дитини і майбутніх батьків, генетичної спорідненості дитини із сурогатною матір’ю та можливості використання в таких програмах лікування, повністю донорських репродуктивних клітин.
Наостанок хотілось би зазначити, що даний законопроект звичайно не вирішує більшості проблемних питань сфери застосування допоміжних репродуктивних технологій, адже ця сфера медицини потребує комплексного підходу при її правовому регулюванні шляхом прийняття окремого закону.